Вона відкинулася на спинку офісного крісла на коліщатах і розвернулася до вікна, там було мрячно та сиро але їй хотілося туди. Пальці смикали ремінець годинника та гралися ним, погляд часом відхилявся в бік і застигав на портреті, що висів у неї над головою. Годинник був подарунком того, чиє лице усміхалося на неї з рамки портрету.

Двері несподівано відкрилися і до кабінету ввійшов він.

— Ти сьогодні чудово попрацювала! Можеш раніше піти з роботи, — сказав він привітно усміхнувшись.

— Це дуже доречно, — відповіла вона, — я дуже втомилася, і голова розболілася, може це на погоду, вона сьогодні така паскудна.

Вона брехала. Але це була її брехня, яку неможливо було викрити. Голова в неї не боліла, навіть навпаки, була якась легкість і невеличке піднесення. Радість закритого проекту, вона справді сьогодні чудово попрацювала.

Він не поспішав виходити, якийсь час просто стояв мовчки. Не зтираючи усмішки з лиця, він дивився то на неї, то на фото у рамці над її головою.

— Тільки перед уходом, зніми цей портрет і повісь корпоративного зразка, — сказав він нарешті, — це погано впливає на дисципліну, в офісі вже йдуть чутки.

Вона встала з крісла, підкотила його ближче до стіни, зняла туфлі і стала на нього. Портрет висів не надто високо, вона могла б зняти якби стала навпиньки, але не хотіла потягнути собі спину. За кілька секунд фото було у неї в руках, вона кинула погляд в бік шефа щоб переконатися, що це саме те, що він хотів. Він схвально кивнув головою і вона поклала портрет у нижню шухляду свого столу, де невдовзі він буде похований під стосами паперу і забутий назавжди.

Шухляда зачинилася з глухим цоканням, і поки вона дивилася в її бік, шеф уже вийшов і зачинив за собою двері. «Напевно хтось з співробітників уже доповів йому», подумала вона про причину візиту і його прохання.

Цей портрет вона повісила сьогодні зранку, щоб вшанувати п‘яту річницю їхнього знайомства. Вона замінила його старий корпоративний портрет який тепер лежав в тій самій шухляді. Вона не поспішала його вішати. Шеф пішов, значить він задоволений уже і тим, що зроблено. І жодного слова не сказав про річницю.

Можливо, дозвіл раніше піти з роботи і був його подарунком? Не квіти, не запрошення в ресторан, а кілька зайвих годин свободи. Її це влаштовувало. І навіть більше, якби він хоч слово сказав про річницю, то їй стало б лише ніяково. Йому напевно теж.

Погода радувала готичним спокоєм і ненав‘язливим теплом. Попри легеньку мряку, повітря було тепле, комфортне. Вона вирішила відвідати скверик, в якому вони колись вперше зблизилися, він взяв її за руку, і сказав, що любить. Отак, просто, до першого поцілунку, до першої трапези. Неочікувано, без жодного попереджувального знаку.

Усе місто, в якому вона жила від народження, навчалася і працювала, давно перетворився для неї в музей під відкритим небом. І скверик був найбільш теплою її серцю експозиційною залою цього музею. Дорогою вона взяла морозиво і тепер сиділа розглядаючи молоді весняні паростки на деревах. Їм це вдалося — пережити зиму і знову пустити життя. Чи зможе і вона колись пережити свою зиму?

Морозиво вона викинула у смітник лише двічі відкусивши, вона зрозуміла, що їй не хочеться солодкого, а погода не така вже й тепла та комфортна, як це їй спершу здалося. Поки вона йшла пустився справжній дощ, спершу кілька крапель-передвісників, потім повноцінний. Вона зайшла до найближчої крамниці.

Це була крамниця меблів, і її погляд одразу впав на колиску яка гойдалася, але в ній нікого не було.

— Привіт, малий, — сказала вона в порожнечу колиски, — який би ти зараз був?

Це не була туга за втраченою чотири роки тому дитиною. Це була звичайна материнська цікавість. З якою мати зустрічає дитину зі словами «як сьогодні пройшов день у школі?».

— Чим можу допомогти? — сказав продавець побачивши, як вона довго розглядає колиску.

— Скільки вона коштує? Я хотіла б купити і замовити доставку, — не очікуючи сама від себе сказала вона.

Продавець назвав ціну і провів до каси.

Вона ще не розуміла, навіщо здійснила цю спонтанну покупку. Не було шкоди, ані через витрачені гроші, ані через те, що вона займатиме місце. Не боялася вона і того, що хтось питатиме, для чого їй колиска: у неї вдома дуже рідко бували гості. Ця експозиційна кімната належала лише їй — вона була її єдиною відвідувачкою.

Поки вона оформляла покупку дощ зник, навіть хмари стали менш густими. Її шлях лежав неподалік магазину весільних суконь «Вона». Ще одне нагадування. Ще один експонат. Скасоване весілля, розпач, сльози в самотності. Він не захотів одружуватися коли вони втратили дитину.

Злість нахлинула на неї. Навіть сильніша ніж в той день, коли він заявив, що у весіллі більше нема потреби. Вона зі злобою натягнула ремінець годинника, ремінець не витримав і зламався. Як їхня ненароджена сім‘я.

Вона жбурнула годинник у найближчий смітник і весела пішла далі. Вона його ще любила, можливо навіть сильніше, ніж п‘ять чи чотири роки тому. А можливо, це був лише уламок.