Людмила успішно захистила магістерську роботу про нервову тканину та межі нейрорегенерації. Науковий керівник запевнив її, що з незначними доповненнями вона може перетворитися на повноцінну кандидатську дисертацію. Але продовжити з нею цей шлях він не може. Це був останній рік роботи її наукового керівника в університеті, далі він мав намір залишити викладання і зосередитися на приватному бізнесі.

І все ж, він вів її шляхом. Забезпечив величезним об‘ємом дослідницьких даних, просто диво, як він їх здобув, та вона й не питала. Це були як опубліковані, так і ще не опубліковані дослідження, добре задокументовані і якісно проаналізовані експерименти з нейробіології.

Після успішного захисту кандидатської він запропонував їй місце у своїй компанії. Вона не могла відмовитися. З багатьох причин.

Та і не хотіла. Компанія виглядала перспективною, мала розкішний офіс у центрі міста. І пропонувала роботу за її прямим фахом. До того ж, цікаву, до якої горіло її серце.

Світ довкола Людмили одразу почав звужуватися. Наче чорна діра компанія поглинала її усю. Зменшилися контакти з родичами, подруги кудись ділися. На роботі дружніх зв‘язків встановити не вдавалося.

Вона відчувала пульсацію придушення, але не вважала що її джерелом є робота чи керівник. Якось вона хотіла купити машину, але банк який мав видати їй кредит несподівано збанкрутував. Хіба це вина компанії? Вона купила новий дорогий ноутбук, але він впав і розбився, не гарантійний випадок. Як списати це на керівника?

Їй здавалося, що перешкоди — це не люди і не обставини, це сам Всесвіт вібрує проти неї. На рівні інтуїції Людмила сприймала це так, що вони б нікуди не зникли ані в академічному середовищі, а ні в іншій компанії.

Але справжні проблеми почалися тоді, коли вона повідомила керівнику, що хоче продовжити навчання в докторантурі.

— Це неможливо, — сказав тоді керівник, — ти мусиш обрати, або робота, або академічна кар‘єра. Ти будеш дурепою якщо обереш докторантуру, бо у нас справжня наука, а там бюрократія, індекси, цитування, нащо воно тобі?

Він сам був професор, мав докторський ступінь. Це звучало не щиро. Але згодом, Людмила зрозуміла, чому він так вчинив.

В ході роботи над проектами вони напрацьовували багато наукового, суто теоретичного матеріалу. Весь цей матеріал керівник оформляв у статті і публікував під власним ім‘ям.

— А навіщо це тобі? У мене вже є ім‘я, так до публікацій буде більше довіри? Тобі це нічого не дасть, всі ці Скопуси, індекси Гірша-Бруно. У тебе є робота! — аргументував керівник.

І це звучало дуже цинічно, не щиро. Так, у Людмили була пристойна зарплатня, вона навіть змогла за пару років назбирати собі на власну квартиру. Але її життя перетворилося на болото. Рутина, рутина, рутина і плоди, які не належали їй. Тільки суха зарплатня, без радості визнання. Процес без мети.

І порожня надія зібрати кохання з уламків.

І здавалося, останнє слово залишалося за Людмилою. Вона вагалася, чи йти далі. Вирішила спробувати — бодай раз зробити щось самостійно. Але сталася неприємність, що визначила остаточно її вибір, і остаточно переконала її, що він правильний.

Потай від керівника вона подала заявку на грант. І отримала відповідь, що розбила їй серце: «Ваш проект чудовий і перспективний, але він не має достатньої суспільної значимості. Якщо ви відкоригуєте його відповідно до наших рекомендацій, то зможете подати вашу заявку повторно».