Це сталося чотири роки тому. Вжитті Людмили переплелися дві події протилежної тональності. Вона втратила дитину. Людмила захистила кандидатську.

Доктор саме закрив свою компанію «Агентство зі застарілих носіїв». Задачею агентства була екстракція даних з застарілих носіїв (перфокарти, магнітні бабіни, флопі-дискети, сідіроми, тощо) та їхнє перенесення в сучасні хмарні сервіси. Цю послугу вони надавали науковим установам, і на певному етапі від клієнтів не було відбою.

Доктор не лише накопичував первинний капітал, він таємно копіював всю наукову інформацію у власну базу даних. Коли він вирішив, що накопичив достатньо, то продав Агентство, але без цінних даних. На виручені гроші він заснував корпорацію Prometheus Biotech. Залучив інвесторів-янголів і одразу вийшов на IPO.

Нова корпорація займалася розробкою практичних біонічних імплантів, біопротезів, штучної шкіри, тощо. Доктор вважав це своїм тріумфом.

Саме в день виходу на IPO, Доктор запросив Людмилу до себе на дачу, відсвяткувати цю подію. Обидва були дуже втомлені, щоб щось готувати, дорогою взяли в ресторані готові страви у судочках. Це були салати, але поживні. У Доктора загострилася язва, а Людмила саме намагалася скинути зайву вагу.

Їли вони за столиком у беседці. На свіжому повітрі.

Вся трапеза пройшла в мочанні. Або Доктор був надто втомлений, або надто сконцентрований на обдумуванні наступних планів. Людмилу його мовчання влаштовувало, їй рідко доводилося бувати за містом. Мовчання допомагало їй краще зосередитися, щоб отримувати більше задоволення від природи, і від страв.

— Ти тут поприбирай, а я маю швиденько зробити одну маленьку справу, бо потім забуду, — сказав Доктор і встав з-за столу.

Поки Людмила збирала посуд і бруд зі столу то побачила, як Доктор пішов до будинку і вийшов тримаючи у руці скляну колбу. Він підійшов до сараю і взявши молот попрямував в куточок ділянки де не було нічого окрім самотнього пеньочка.

Людмилу це заінтригувало і вона підбігла до Доктора. Вона побачила, як він кладе мушлю на колоду. Вона встигла побачити що на мушлі були написані літери, але прочитати слово не встигла, коли молот з глухим стукотом впав на пеньок і розтрощив мушлю разом з написом. Вона встигла схопити тільки дві літери «Д» на початку та «а» в кінці.

— А це ти? — спантеличено спитав Доктор, він наче випав зі сцени.

Чи прокинувся від півсвідомого стану. Він забув, чому Людмила зараз тут.

— Що було написано на мушлі? — спитала Людмила.

Вона знала, що Доктор часом купує мушлі. Але не знала нічого ані про його колекцію, ані про його обряд.

— Тобі цього не треба знати! — сказав Доктор і почав згрібати те, на що перетворилась мушля у колбу.

Але це все було чотири роки тому. Цього разу Доктор запросив Людмилу до себе щоб відсвяткувати свій 52-й день народження. Він останнім часом почував себе не дуже добре, але відсвяткувати хоча б протокольно хотів. Більш підходящої особи ніж Людмила він собі не уявляв.

В корпорації вона була його правою рукою, найближчою особою. І їх поєднували невдалі романтичні стосунки та втрачена дитина.

Приїхавши до дачі вони почали шукати бокали для вина. Доктор не пам‘ятав куди їх поклав. Вони обоє почали оглядати кожну кімнату. І лише коли Людмила потягнулася до ручки, щоб відчинити важкі дубові двері, Доктор підбіг до неї і відштовхнув від дверей зі словами:

— Тобі туди не можна!

— А що там? Хоч скажи, — лагідно попросила Людмила.

— Шукай в інших місцях, там я сам подивлюся. Це мій кабінет, там мій сейф, важливі документи.

— Такі важливі, що ти ховаєш їх навіть від мене?

Доктор нічого не відповів і зник за дверима, щільно закривши їх за собою. Людмила зрозуміла, що нічого більше вже не дізнається. Принаймні від самого Доктора.

Трапеза була ситна і хмільна, вони втрьох випили чотири пляшки вина. Доктор показав Людмилі її ліжко, а сам пішов до своєї спальні.

Людмилу дуже хвилювала таємниця дубових дверей. Вона піднялася з ліжка серед ночі, обережно підсвічуючи шлях ліхтариком смартфона, вона пройшла спершу до дверей спальні. З-за них почувся рівномірний храп дуже п‘яної і втомленої людини, яку поглинув міцний сон.

Вона тихенько пройшла до дубових дверей і зраділа, виявивши, що вони не зачинені на замок. «Що ж то за такі важливі документи, що він ховає їх навіть за мене?», думала вона. На полиці вона перебрала кожну мушлю і прочитала написи. Якщо це щось важливе, то має бути в нижніх шафах, думала вона.

«Так ось де він їх тримає!», подумки вигукнула вона коли за дверцятами нижніх шаф вона знайшла батарею однакових колб з написами майже однаковими за стилем рівних літер. Спогади про салати, з‘їдені чотири роки тому були живі, наче це було ось тільки вчора. І про мушлю, напис на якій вона так і не змогла прочитати, а Доктор не хотів сказати. «Тобі цього не треба знати!».

Жива була і пам‘ять про літери «д» та «а». Вона стала нервово перебирати колби, наче розгадуючи кросворд, шукаючи слово, що поміститься між ними. І невдовзі знайшла.

У неї неначе обірвалося серце.

Це була і туга, і злість, і ненависть до себе. Літери зібрані у слово утворювали «Дитина». Що означав цей обряд? Прощання з мертвою дитиною? Чому це необхідно було робити саме в той день?

Вона знала, що навряд буде ще можливість завітати до цього підпільного кабінету Доктора. Тому вирішила передивитися всі колби. В найтемнішому кутку шафи вона знайшла колбу що відрізнялася від інших, там був не пил мушель. Десь на чверть вона була заповнена білими пігулками. На колбі було виведено Vitextilin. «Вітекстилін, ніколи не чула про такий препарат, треба буде подивитися в базі Прометея.

Коли вона переконалася, що оглянула всі цінності кабінету, вона тихенько поскладала все як було і тихенько зачинила двері. Тієї ночі вона так і не могла заснути, у смартфоні вона відкрила пошуковик і почала своє дослідження. Вона могла дізнатися тільки переклад складників цього слова з латини – «знищувати життя».

Її схвильованість зросла і невдовзі перетворилася на справжній жах. Для чого йому ці таблетки? Чи вони тут віднедавна, чи були тут ще чотири роки тому? Що це за сатанинський ритуал з розбиттям мушлі? Яке він має значення? Чому деякі мушлі цілі? Скільки часу вони такими залишатимуться?

На ранок вона жодним м‘язом лиця не виказала ані знахідки, ані стурбованості каскадом питань, що вона викликала. Її надія щось дізнатися було поритися в базі даних компанії.

Пошуки в базах Прометею не принесли результату і вона вирішила піти на хитрість.

— Привіт, як голова після вчорашнього? — зайшла до кабінету Доктора в Прометеї Людмила і привітно усміхнулася.

Вона почала сканувати вираз обличчя Доктора, щоб зрозуміти, чи слушний момент, щоб втілити свій задум. Доктор виглядав втомленим, але здоровим.

— У мене норм, а в тебе? — відповів Доктор, схоже візит Людмили його одразу підбадьорив, він виглядав доброзичливим і відкритим.

— Та оце щойно тільки прийшла у себе, забула тобі сказати, — почала Людмила, я на днях прибирала на нашому старому складі і знайшла там цілу коробку з таблетками Вітекстилін, не знаєш що це за препарат? В нашій базі нічого нема про нього.

— І що ти з ними зробила?

— Утилізувала у медичному утилізаторі біоматерії, на коробці стояла кінцева дата, вона спливла багато років тому.

— Ти все правильно зробила, це з часів одного експерименту, ми його швидко закрили. Задум був в тому, щоб вирощувати дітей з пробірки, in vitro. Ми ставили експеримент на пацюках, нам треба було спровокувати у щурів викидень, але щоб плід лишався живим, щоб потім можна було його помістити в інкубатор з рідиною.

— А чому закрили? Дуже перспективно все звучить.

— Ми провалилися ще на етапі розробки Вітекстиліну. Дивно, кажеш коробка? Я і не знав, що ми виробили його так багато. Там було багато упаковок, чи вона була ціла?

— Я не заглядала, тільки етикетку на ящику прочитала, але ящик був не великий, — брехала далі Людмила, — але легенький, думаю, не багато, напевно остатки. Так а що з препаратом? В чому невдача? Він не провокував викидень.

— Ні, навпаки, в цій частині він працював чудово, — сказав сухо Доктор, наче під час звіту перед акціонерами, — але плід не виживав.

— Зрозуміла, логічно, — сказала Людмила і вийшла з кабінету.