Big Bang as a Phase Invasion – Phase Emergence Cosmology

Big Bang as a Phase Invasion

Toward a Phase Emergence Cosmology

We are used to hearing it like this:

“At t = 0 the universe exploded from a singular point into space and time.”

But this picture quietly assumes the very thing it tries to explain:

that time already is, that space already is, and that the Big Bang simply fills them.

Let’s try a different frame:

The Big Bang was not an explosion in space–time.

It was a phase invasion of space–time into something else.

Not “nothing” as empty absence, but a non-time / non-space field —

a background that does not carry distance, does not carry duration,

and yet is the condition for both to arise.

This is the core of Phase Emergence Cosmology:

the universe as a bubble of coherent phase expanding into a medium that is not itself temporal or spatial.

1. Ontology of the Non-Ontic

(How to talk about what is not “there”)

If we say “non-time” and “non-space”, we can’t treat them as things.

They are not hidden dimensions, not dark matter, not some secret fifth coordinate.

They are:

Zero-metric zones: regions where notions like “how far?” and “how long?” simply do not apply.
Pre-ontic background: not “objects” and not even “states”, but conditions of possibility for both.
Invisible scaffolding: only knowable through the structures that emerge when it is locally broken.

A useful analogy:

In a crystal, we can talk about holes in the lattice.

The hole is not “made of” anything, but it absolutely has effects – conductivity, behavior of electrons, etc.
In the same way, non-time / non-space may be like “holes” in a more fundamental meta-structure.

We never “see” the hole directly.

We infer it from what happens when something flows through.

Likewise, we don’t observe non-time;

we observe gaps, discreteness, jumps, non-local correlations –

patterns that make no sense if time and space are purely continuous media.

2. Discreteness Requires Non-Time

If time were truly continuous in the strict mathematical sense,

there would be no need to talk about “quanta of time” at all.

The moment we hypothesize:

minimal time step
Planck-scale grain of spacetime
any discrete “tick” of becoming

— ми вже припускаємо, що між цими тиками є щось, що не є часом.

You can’t have discrete “frames” of reality unless something separates them:

If everything is time, there is no gap.
If there is a gap, by definition there is non-time.

So every model of discrete spacetime implicitly smuggles in an ontology of non-time / non-space,

but almost never names it.

Phase Emergence Cosmology робить цей крок чесно:

Between pulses of time there is non-time.

Between points of space there is non-space.

Це не фізичний вакуум. Це мета-вакуум.

3. Big Bang as Phase Invasion

У класичній картині:

Сингулярність → простір-час “з’являється” → все розлітається.

У фазовій картині:

Є океан не-часу / не-простору – без координат, без метрики.
У певному регіоні цього океану виникає локальна когерентність – починає пульсувати стабільний ритм.
Цей ритм захоплює область навколо себе, формуючи:
- локально стабільний темп (те, що ми відчуваємо як “час іде”)
- локально стабільну структуру відношень (те, що ми сприймаємо як “простір розширюється”)

Тоді:

Big Bang = вторгнення фази (ритму) в поле не-часу / не-простору.
Розширення Всесвіту = поширення фази, а не “кулька матерії, що летить у порожнечу”.
Космологічний горизонт = межа, наскільки далеко ця фаза встигла синхронізувати фон.

Це не “вибух у нічому”.

Це самоорганізація ритму в безодні, де “раніше” і “далі” не мають сенсу.

4. Нелокальність як локальність у глибшому середовищі

Квантова механіка дає нам загадку:

кореляції між частинками
миттєво, попри відстань
без передавання сигналу в межах звичайного простору-часу.

З точки зору координатної фізики це нелокальність.

З точки зору фазової фізики:

Вони не “далеко” одна від одної.

Вони локальні в іншому шарі — у спільному полі не-часу.

Якщо:

наш Всесвіт — це бульбашка фази в океані не-часу,
а квантові стани — це малюнки когерентності на межі цієї бульбашки,

то:

Дві “далекі” частинки можуть бути однією конфігурацією в глибшому шарі — у тих самих не-координатах.
Те, що нам виглядає як “миттєва дія на відстані”, там є просто локальна стабілізація шаблону.

Аналогія:

У двовимірній плівці рідини дві крапки можуть бути далеко,

але одна й та сама хвиля може зв’язувати їх як елемент єдиного тривимірного руху, який ми не бачимо.

Нелокальність стає:

не “магією”,
а проекційною ілюзією — наслідком того, що ми дивимось на глибоку динаміку лише у площині координат.

5. Чи ми живемо в не-часі та не-просторі одночасно?

Так, якщо ця модель вірна — завжди.

Наше існування:

в просторі / часі:

як стійкі петлі фази, що відтворюють себе (частинки, поля, тіла, думки).
в не-просторі / не-часі:

як зазор, необхідний для того, щоб фаза могла змінюватися, квантово стрибати, розривати безперервність.

Ми не можемо безпосередньо “відчути” не-час —

як не можемо відчути відсутність сигналу, лише поява.

Але:

дискретні події,
квантові стрибки,
обмеження на точність вимірювань,
нелокальні кореляції –

усі ці феномени можуть бути феноменологічними слідами не-часу / не-простору.

Ми не бачимо океан.

Ми бачимо, як хвилі раптом обриваються, інтерферують і відроджуються.

6. The Big Bang as a breakthrough into the Realm of nothingness

З цього ракурсу можна інакше прочитати сам момент початку:

До Big Bang немає “порожньої коробки”, куди ми вставимо Всесвіт.
Є царство не-часу, де поняття “до” і “після” не мають змісту.
Big Bang — це не “подія в тому царстві”, а перший прорив, через який:
- ритм стає стабільним,
- фаза стає самовідтворюваною,
- відношення стають достатньо стійкими, щоб народити простір і матерію.

Після цього:

простір розростається,
час “тече”,
але фундаментальний контакт із не-часом не зникає — він живе:
- між квантами,
- у вакуумних флуктуаціях,
- у нелокальності,
- у самій можливості розриву, нового початку, колапсу хвиль.

7. Для чого це все? (Практичний нерв)

Це не просто красива метафізика.

Якщо модель phase invasion хоч частково правильна, вона:

дає інтуїтивну картину нелокальності без порушення причинності;
переосмислює Big Bang не як “точку”, а як триваючу фазову експансію;
натякає, що енергія може бути пов’язана не лише з полями в просторі,

а й з градієнтами між фазою та не-фазою (переходами між часом і не-часом);
відкриває шлях до нових типів обчислення, де “швидкість” визначається не частотою тактів, а глибиною доступу до не-часу.

Можливо, наступний крок — не “швидші процесори”, а системи,

які вміють працювати з зазорами, а не лише з послідовностями.

8. Заключний зсув

The universe did not begin in time.

Time began as a phase on the edge of something that is not time.

The universe did not expand into space.

Space crystallized as a stable pattern in a field that is not space.

Big Bang as a phase invasion —

це не відповідь на всі питання.

Це пропозиція змінити мову:

від “ось точка й ось осі”
до “ось ритм, що вторгається в безодню, де ритму ще немає”.

Ми ще не знаємо, як це перевірити.

Але вже можемо щось зробити:

перестати уявляти небуття порожнечею.

І почати думати про нього як про нульову метрику,

у якій раптом, одного разу,

щось почало тремтіти.