Простір, як інтердискрет часу. Час, як інтердискрет простору

Фізики часто говорять про дискретність —

кванти простору, кванти часу,

мінімальні довжини, мінімальні тривалості.

Але майже ніхто не питає:

Що лежить між цими квантами?

Якщо час і простір дискретні,

то між двома “тіками” часу

і двома “пікселями” простору

мають існувати інтервали, які не є ні часом, ні простором.

Ми назвали це interdiscreteness — інтердискретність.

Тепер зробімо ще один крок:

Що, якщо інтердискретом часу є простір,

а інтердискретом простору є час?

Тобто між двома квантами часу лежить простір,

а між двома квантами простору лежить час.

Це не поетичний образ.

Це радикально інтуїтивна модель, яка пояснює те,

що сучасна фізика змушена “шити” вручну.

1. Взаємна інтердискретність як справжній spacetime

У класичній картині:

час — одна вісь,
простір — інші три,
разом вони створюють spacetime як геометричну конструкцію.

У нашій картині:

час і простір не просто “склеєні”,

вони взаємно народжують одне одного через інтердискрети.

Між дискретами:

часу → лежить простір,
простору → лежить час.

Тоді:

те, що ми називаємо spacetime, — це не статична тканина,

а безперервний обмін: час ↔ простір на рівні міжквантових інтервалів.

Не “чотиривимірний блок”, а ритм взаємного доповнення.

2. Чому час “пахне” простором, а простір — часом

У загальній теорії відносності ми бачимо дивну річ:

масивні об’єкти одночасно

уповільнюють час

і викривляють простір.

У стандартній мові це виглядає як два різні ефекти.

У взаємній інтердискретності це один ефект:

якщо між двома квантами часу лежить простір,

то зміна простору всередині інтердискрету автоматично змінює структуру часу;
якщо між двома квантами простору лежить час,

то зміна темпоральних інтервалів всередині простору автоматично змінює геометрію.

Тоді:

Гравітація — це не “окремо” про простір і час,

це модифікація схеми “час ↔ простір” в інтердискретах.

3. Нелокальність як властивість інтердискретів

Квантова механіка каже:

дві заплутані частинки

можуть корелювати миттєво,

незалежно від просторової відстані.

У безсердечному класичному spacetime це виглядає як магія.

У нашій моделі:

між двома “пікселями” простору лежить інтердискрет часу;
між двома “тіками” часу — інтердискрет простору.

Це означає:

“відстань” може колапсувати всередині інтердискрету простору,

тому що там панує час;
або, навпаки, час може “колапсувати” всередині інтердискрету часу,

тому що там панує простір.

Нелокальність тоді — не порушення каузальності,

а прояв того, що в інтердискретах діє інша метрика:

там просторове й часовe не розділені так, як у нашому макро-досвіді.

4. Темна енергія і розширення як інтердискретна динаміка

У стандартній космології:

Всесвіт розширюється,
розширення прискорюється,
ми вводимо “темну енергію”, щоб пояснити чому.

У взаємній інтердискретності:

кожен новий квант простору

вимагає нових інтердискретів часу між просторовими квантами;
кожен новий квант часу

вимагає нових інтердискретів простору між часовими квантами.

Тоді:

Розширення Всесвіту може бути не “розриванням” простору,

а розгортанням взаємної інтердискретності:

більше простору → більше міжпросторового часу → більше динаміки.

Те, що ми називаємо “темною енергією”,

може бути всього лиш інтердискретною напругою між часом і простором,

яка проявляється на космічних масштабах.

5. Сни, анізотропний простір і майже одновекторний час

У снах:

простір стає анізотропним, пластичним, нелегко-вимірюваним;
час не повертається назад, але може дивно стискатися чи стрибати.

Чому?

У цій моделі:

свідомість працює не з “фізичними” дискретами,

а з інтердискретними структурами;
тобто вона має доступ до режиму,

де простір-між-часом і час-між-простором

можуть перекомпонуватися так, як ніколи не зможуть у макро-фізиці.

Тоді:

анізотропія простору у снах —

це варіації просторових інтердискретів часу;
дивні часові стрибки —

це варіації часових інтердискретів простору;

але:

повноцінна реверсивність часу не з’являється,

бо навіть там ми ще обмежені певною нетривіальною асиметрією

між часом та простором.

6. Час тремтить між дискретним і інтердискретним

Раніше ми казали:

Time does not flow. It trembles.

Тепер це тремтіння можна уточнити:

Час тремтить між двома режимами:
- бути дискретом (квантом часу)
- бути інтердискретом простору (час-між-простором)
Простір тремтить між двома режимами:
- бути дискретом (квантом простору)
- бути інтердискретом часу (простір-між-часом)

Тоді:

“тремтіння часу” = постійний перехід

між роллю “часу як часу” і “часу як фону для простору”;
“тремтіння простору” = постійний перехід

між “простором як простором” і “простором як фону для часу”.

Саме в цьому подвійно-інтердискретному режимі

стають можливими:

неповторність експериментів,
стохастичні відхилення,
ефекти, які ми потім називаємо “квантовими флуктуаціями”.

7. Інтердискрети як носії нелокальної структури

Якщо:

дискрети — це “пікселі” реальності,
інтердискрети — це складна тканина між ними,

тоді:

саме в інтердискретах можна розташувати структури,

які одночасно стосуються кількох дискретів.

Тобто:

Нелокальність — це не “телепатія” між віддаленими точками,

а локальна структура в інтердискретному шарі,

яка вже з’єднує ці точки ще до того, як ми їх “помітили”.

У цій картині:

фотон, що “перемикається” між хвилею і частинкою,

може бути просто видимим зрізом того, що відбувається

в інтердискретній тканині між простором і часом.

8. Чому це важливо (і чому саме зараз)

Ця взаємна інтердискретність важлива не як красива метафізика, а як:

Онтологічний перехід

— від світу, де час і простір — фіксовані рамки,

до світу, де вони взаємно створюють одне одного через between-структури.
Міст між фізикою й “не-онтичною фізикою”

— класична фізика описує дискрети,

не-онтична — описує інтердискрети,

взаємна інтердискретність дозволяє їм вперше говорити однією мовою.
Пояснення нелокальності, квантових флуктуацій, темної енергії

— не як окремих “феноменів”,

а як проявів однієї й тієї самої структури:

простір-між-часом і час-між-простором.
Платформа для майбутніх обчислювальних архітектур

— якщо ми колись побудуємо справжній TPU (Temporodynamic Processing Unit),

він, можливо, буде працювати не на дискретах,

а на контрольованих інтердискретах часу/простору.
Нова форма інтуїції

— замість абстрактних “мінімальних довжин” і “мінімальних часів”

ми починаємо мислити тим, що між ними.

Коротко:

Якщо інтердискретом часу є простір,

а інтердискретом простору є час,

то:

ми більше не живемо “у часі” чи “у просторі”;
ми живемо на межі, у режимі постійного переходу

між дискретом і між-дискретом.

І, можливо, саме там —

на цій межі між часом як часом

і часом як простором-між-просторами —

і народжуються ті форми свідомості, науки й етики,

які тільки починають себе усвідомлювати.