Микита приїхав до батьків на канікули, менше ніж на тиждень. Але вже наступного дня його погнали в село, треба було завезти ліки дідові.

Треба було рано встати, Їхати довелося у смердючому автобусі, бо батько був надто зайнятий, щоб завезти хлопця машиною. Та і дідуся він не любив, якщо чесно. Його дратувало, що варто було йому поділитися якоюсь новиною чи ініціативою, у відповідь кожного разу він чув:

— А нашо?

Хлопця зустрів на подвірї іржавий жигуль, він спершу подумав, що приїхав хтось із дальніх родичів. Баба поралася біля криниці, дід лежав у хаті.

Вітання було тепле, але на щастя не довге.

— А хто приїхав? — кинув носом у бік машини Микита, коли бабуся випустила нарешті його з обіймів.

— Та це дідова, — знизивши плечима відповіла бабуся.

Дід сам водити не вмів і прав не мав, але виявилося, просив парубка, що жив поряд, щоб той його покатав чи довіз до потрібного місця.

Микита звернув увагу, що щось змінилося у хаті. Наче запах став інший. Після вітання з дідусем, він за звичкою пішов у хлів.

І там не побачив того, що звик завжди бачити у ньому – корову. Виявилося, дідусь «конвертував» її у стареньке авто. Він все частіше став хворіти, а бабусі було зі скотиною важко вправлятися самій, тому вони вирішили позбутися худоби.

Хлопець стояв у спорожнілому хліві і на душі росла глибока туга. Йшлося не про продаж корови, а про життєву капітуляцію. І він все більше думав про те, що одного разу колись у своєму житті змушений буде зробити щось подібне.

Через кілька років трактори вирівняли з землею і той хлів, і хатину поруч. І Микита власними руками засадив яблуневий сад, плоди з якого вже не могли скуштувати ані дідусь, ані бабуся.