1. Галушки
Ложка впала на підлогу, Максим запізнювався в інститут, тому не став її мити, підняв і почав поспіхом колотити чай у чашці. Мікрохвильовка пропищала про підігрітий бутерброд. Хлопець глянув на годинник, зробив великий ковток чаю, так що напій обпік йому горло, поспіхом обгорнув ледь теплий бутерброд харчовою плівкою, запхав до кишені і вибіг з квартири. Вирішив, що з‘їсть його дорогою.
Мати вранці подзвонила і запросила до себе, вона мала намір зготувати галушки з часником.
Після пар Максим побіг до лабораторії, де в нього була підробітка. Він мріяв про нову квартиру і вже потроху почав відкладати на перший внесок.
Впродовж дня йому кілька разів дзвонила Марина і пропонувала зустрітися ввечері. Він відкладав, посилаючись на справи. Хоча насправді, йому було шкода грошей, які довелося б витратити на кафе чи кав‘ярню.
Весь день душу зігрівали думки про галушки, які він скуштує сьогодні на вечерю. І йому дуже подобалася квартира матері, її затишок, оздоблення. Він не раз думав, що було б непогано жити з нею, а власну квартиру здавати. Але боявся, що тоді його засміють однокурсники і друзі.
Батька свого Максим навіть і не знав. І здається, вперше задумався про те, що він колись у нього був, коли довідався про його смерть. І що він лишив йому у спадок однокімнатну квартиру в хрущовці на бульварі Перова.
— Чого так довго не приходив? — зустріла його мати на порозі в своїй затишній і завжди охайній квартирі.
— Та на роботі був завал, — сухо відповів син, скидаючи з плечей важкий рюкзак і кросівки, в яких уже добре встигли прокоптитися шкарпетки.
— Може помиєш ноги? Я принесу чисті носки, — усміхаючись сказала мати.
— Так, звісно, — сказав хлопець і за звичкою пішов до ванни, яка приємно пахла милом і хлоркою, видно було, що мати нещодавно тут ретельно поприбирала. Як і завжди.
— Сьогодні день народження твого батька, — сказала мати, коли Максим вийшов з ванни босоніж, і протягнула йому новенькі, ще ніколи неношені шкарпетки.
— Так, я знаю, — збрехав Максим.
Мати щороку намагалася відмічати день народження батька, але кожного разу Максим забував дату. Його дивувало, що це був перший шлюб матері, вона вдовіла тричі, але відзначала день народження лише першого чоловіка.
— Коли ти вже закінчиш те навчання? Уже четвертий диплом у тебе, — вжалила хлопця мати за столом, — твої однокласники поодружувалися ще десять років тому. Я онуків хочу!
— Та будуть тобі онуки! — сказав Максим і відклав ложку від рота. Він глянув в очі матері і додав: — Завтра зустрічаюся з Маринкою. Вона хоче одружитися і завести дітей.
Мати трохи карикатурно, наче в індійському кіно, схлопнула долонями і вигукнула:
— Ой, ну нарешті!
Але радість жінки тривала не довго. Вона налила собі какао, навіть не подумавши запропонувати сину, і почала розмову з попередніми докірливими інтонаціями:
— Вже скільки років минуло, ти так і ні разу не сходив на могилу батька…
— Та я його за життя і разу не бачив! — обурився хлопець.
Він переклав недоїдену частину галушок назад до казанка і почав мити посуд. З-за спини він почув схлипування матері. Він обернувся, і побачив, як вона витирає сльози хусткою.
— От я помру, і до мене теж не ходитимеш… — говорила вона крізь плач.
Максим швидко обтер руки, тепло обійняв її і поцілував у щічку.
— Ну що ти таке несеш! — сказав син, — Ти в мене така молода! Чи тобі про смерть думати?
Після вечері Максим пішов до вітальні і ввімкнув телевізор. В животі було дивне відчуття голоду, хоча він наче поїв. Але апетит уже було зіпсовано. Він подумав, що треба щось вигадати, щоб раніше повернутися додому, хоча раніше вже пообіцяв матері, що лишиться на ніч. Йому хотілося нормально поїсти. Хай і не так смачно, але без істерик і докорів.
Він не вмикав гучність телевізора надто високо, щоб зайвий раз не тривожити матір своєю присутністю. І раптом, серед уривків фраз персонажів з серіалу він почув, як на кухні б‘ється посуд і щось впало, важко гупнувши об підлогу.
Буквально стрибками Максим помчав до кухні. Мати лежала на підлозі чи не синя і хапалася за горло.
До скронь хлопця підступила кров, а долоні вмить спітніли. Що робити? Що це взагалі? Як діяти?
Він розстібнув верхній гудзик на блузці матері. Згадав, що треба дзвонити до швидкої, але поки знайшов телефон, мати вже перестала подавати ознаки життя.
Швидка приїхала не швидко і констатувала смерть від серцевого нападу.
Поки лікарі не сказали це вголос, Максим навіть не знав, чи жива його матір, чи ні. Він сидів на стільці над її тілом і скутий страхом не міг змусити себе промацати пульс чи піднести до вуст дзеркальце.
Лікарі забрали тіло матері до моргу і Максим був їм дуже вдячний.
Зачинивши двері, він пішов до вітальні, сив на диван і став м‘яко погладжувати його шкіряну поверхню. Тепер це належало йому.
Сходив до сіней, забрав рюкзак. Дістав ноутбук і знову вмостившись на дивані запостив оголошення про здачу квартири на Перова.
Він намагався не думати ні про те, що сталося цього вечора, ні про матір, якою вона була. Максим боявся, що якщо дозволить собі поринути в ці думки, вони паралізують його, а попереду на нього чекало багато роботи. Обдзвонити родичів, організувати поминки, замовити труну… Це була незнайома йому рутина.
Розібравшись з оголошенням про квартиру, він вирішив обдзвонити родичів. І зрозумів, що не має жодного контакту. Все спілкування завжди йшло через матір. Він пішов шукати її телефон, але так і не зміг його розблокувати. Можна було б зробити це за допомогою відбитку пальця, але тіло вже відвезли, подумав Максим.
З моргу подзвонили на третій день, зранку:
— Можна ховати, — повідомили йому сухо.
— А у вас там є кремація? — сказав Максим у слухавку, навіть сам не чекаючи від себе таких слів.
— Так… — розгублено відповіли на тому боці.
— Скільки коштує?
Розібравшись з цими питаннями, Максим пішов до кухні і вперше за ці дні відкрив холодильник. Всі ці дні обідав та вечеряв або в кафе біля дому, або брав готові продукти в супермаркеті.
В холодильнику його зустрів казанок з галушками. Хлопець підняв кришку і принюхався. Часник трохи впрів і давав неприємний запах, але його було небагато, якщо прибрати зверху, то галушки були ще їстівні. Він наклав велику порцію до тарілки і поставив розігріватися в мікрохвильовку.
Поки галушки розігрівалися в мікрохвильовці, це була звичайна страва, яку треба було оприходувати, поки вона не зіпсувалася. Коли ж він поклав тарілку перед собою на стіл, вкусив з виделки, його очами покотилися сльози. Йому не було якось сумно чи ще щось. Просто текли краплі з кутків очей і з середини душі душила німота.
Вдень він сам подзвонив Маринці і запропонував зустрітися. Про смерть матері він їй нічого не розповідав, бо вони ніколи не говорили про батьків один одного. Хоча вони зустрічалися вже більше року, він досі не знав, чи живі мати та тато Марини, чи ні.
Зустрілися вони в кав‘ярні під домом.
— Ти вмієш готувати галушки? — спитав хлопець дівчину, коли вони вже закінчили вечерю.
— Звісно!
— Томлені в духовці, з часником?
— Ніколи не готувала так, але думаю, в Інтернеті можна знайти рецепт…
— Це дуже добре, — сказав Максим і покликав офіціанта, щоб розрахуватися.
2. Вино
Василь налив собі келих зі старенького глечика.
Цей глечик дістався його братові у спадок від дідуся, разом з виноградником і секретом приготування вина. Тепер усе це належатиме Василю. Усе, окрім секрету, який тепер брат, напевно, забрав з собою в могилу.
Чоловік відклав склянку і подивився в телефон, було відкрито сімейний додаток. Цятка вказувала, що пристрій брата блимає десь далеко посередині озера. Чоловік здивувався, що телефон передає сигнал так довго, перебуваючи під водою.
Він не називав це вбивством, тим більше – вбивством брата. Для нього це було технічне усунення з життя небажаного елемента.
Старший брат не був якимось тираном чи покидьком. Натомість він дратував, а часом взагалі доводив до сказу Василя своєю чемністю, готовністю допомогти і бути корисним. Наче хотів завжди бути добрішим за найдобрішого. Це було нестерпно.
Брат глузував з його імені, казав, що «Василь» це простацьке, сільське назвисько, а не справжнє ім‘я людини. Василь знав ще змалечку, що воно означає «цар» і походить від слова «базилевс», але в жодній суперечці не сказав за це і слова.
Василь зробив ковток, тепло полилося горлом і розійшлося нутрощами. Це вино було зроблено ще минулої осені, братом, який зараз уже напевно задихнувся під водою на дні ставка. Уже скоро прийде час збирати новий врожай. Вино з якого робитиме Василь. Уже за власною технологією.
3. Пиріжки
Вона не вважала себе старою, хоча ось скоро можна було чекати на появу правнуків.
Онуки і діти мали з‘їхатися на день народження. Їй довелося відкрити калькулятор в телефоні, щоб порахувати, скільки виповнюється цього року.
Звечора вона намісила дві діжки тіста, щоб серед ночі встати і розтопити в плиті. Це були її «фірмові» пиріжки, які любили і діти, і онуки. І можливо, зовсім скоро полюблять і правнуки.
Так багато тіста вона ще ніколи раніше не робила, пиріжків вийшло так багато, що вони зжерли майже весь її день. Лише під вечір вона дістала останнє деко, і накривши рушником, пішла до ванної, щоб помитися, вбратися в чисту сорочку і лягти спати.
Хати в їхньому селі на ніч не замикали. Зранку першим до будинку ввійшов старший син Вітя, він не догукався мами і пройшов аж до спальні. Там він і застав її. Вже холодною.
Саме Вітя обдзвонив тих, хто ще був в дорозі, щоб повідомити про сумну новину.
На кухні, накриті рушниками, лежали рівними рядами останні пиріжки господині.
— Поховаємо завтра, — сказала Олена, — нема чого два дні чекати. Будемо вважати, що вона померла вчора вночі.
— Пиріжки підуть на роздачу, — сказала середня донька Ганна, і ляснувши по руці дочку Оленки гаркнула: — Іринка, не чіпай, то для гостей.
— Яких гостей? — лупаючи очима Іринка дивилася то на маму, то на Ганну.
— Бабу будемо ховати, — сухо відрізала Олена.
Дорога втомила усіх, і дітей, і дорослих. Вони сподівалися в цей день відпочити, а на наступний святкувати день народження. Натомість тепер слід було займатися поховальною рутиною.
Труна вже була заготовлена ще років десять тому. Вона чекала на свій час у сіннику, під заскирдованим сіном. Її купили по акції, ще коли ховали діда, бо друга труна була зі знижкою.
Іринка швидко втратила інтерес до пиріжків на столі. Вона смикнула Микиту, малого тітки Ганни і вони полізли сходами розвідувати горище — місце куди дорога була закрита поки була жива бабця. Вона суворо забороняла підніматися крутою драбиною, бо казала, що вони повиламують собі шиї. Аж до смерті.
Дорослі перемістилися до покою померлої, щоб розгребти шафу з «вузликами».
Донька Ганна з сумом глянула на свої руки, а тоді сказала наче в підлогу:
— Десь у мами були «поховальні туфлі», треба їх обов‘язково знайти…
— Та шукали, нема, — каже на це Олена, — оце ще півдня уб‘ємо на пошук якихось там туфель. Давайте в цих, бежевих ховати, вони гарні.
В цей час з горища спустилися маленькі Микита та Іринка.
— Мамо, мамо, — верещала Іринка, притискаючи до себе туфлю, — диви які гарні білі туфлі, можна вони будуть мені? Я як виросту, то носитиму. Тільки скажи Микиті, він не хоче другого віддавати черевик. А я їх носитиму! Як виросту.
— Я їх носитиму, — заверещав Микита, намагаючись видерти туфлю з рук двоюрідної сестри.
— Тобі не можна, ти хлопчик, — сказала Іринка і боляче вщіпнула брата за ногу, через що він розплакався, але свою здобич з рук не випустив.
— Що тут таке, — втрутився Паша, який встиг ще в дорозі опохмелитися, він рукою стримав Микиту, але його сльози заспокоювати не став.
— Та малі «поховальні туфлі» знайшли, — сказала спокійно на це Ганна, — і уже поділили між собою «спадок».
Паша суворо глянув спершу на Іринку, потім на Микиту. Видер одну туфлю з рук дівчинки, а потім вгатив потиличника Микиті, хоча той уже і так плакав, і забрав і його черевика теж.
— Тримай, — сказав Паша, він передав обидва черевики Ганні і пішов до ліжка, щоб трохи полежати, перед тим кинувши через плече: — розвели тут гармидер. У людей горе, а вони як на базарі.
Обидві доньки, і Олена і Ганна вирішили, що бабу обмивати не будуть. Бо вона і так чиста. Та ще й в чистій сорочці.
Невеличка сварка затіялася, коли приступили до обговорення поминального меню.
— Треба варити капусняк, бо на борщ не вистачить м‘яса, — сказала Тоня, невістка, дружина Паші.
— У нашому селі положено варити борщ, — відповіла на це Ганна.
— А у нашому варять капусняк, — не здавалася Тоня.
— Ми не у вашому селі! — одночасно гаркнули і Ганна і Олена.
— Та йоб вашу мать, — нарешті вибухнув Ігор, чоловік Ганни, — люди зберуться людину пом‘янути, а не ваші кулінарні шедеври ласувати, це вам не ресторан!
Під час поминок, коли вже бабусю закопали і кожен кинув грудку землі на могилку, всі урочисто помили руки і нарешті сіли за стіл.
Ігор звертається до сина, який сидів поруч поруч:
— Сашенька, котлети не їж, їх тітка Тоня ліпила. Я сам бачив, як вона зранку з туалета вийшла, навіть руки не мила, пизду всю ніч собі чухала, а потім тими руками в фарш полізла.
Єдине, що не врахував Ігор, що саме перед цією фразою, всі змовкли в поважній тиші. Тому кожне його слово чув увесь стіл.
Паша, який сидів навпроти і вже встиг покласти собі на тарілку котлету, обережно піддів її виделкою і поклав назад до казанка.
Селян на похорон зібралося небагато, бо саме посівна і робочий день. Та і бабцю в селі не дуже любили, багатьом вона наробила капостів в різний час, коли працювала бухгалтером в КСП, і ще більше – коли була депутатом сільради.
Після поминок лишився один пиріжок, Олена простягнула руку з пиріжком до Іринки:
— На дитинко, поїж, ти ж так хотіла.
— Вже не хочу, фу, — фиркнула на це дівчинка.
Олена взяла пиріжок і вийшла на веранду. За вікном співали ластівки. В голові ще досі відлунював «Акафіст», яким відспівували маму.
Жінка вкусила пиріжок і сама від себе не чекаючи голосно заплакала, як ніхто не плакав навіть під час спуску труни.
Це був останній пиріжок, приготований руками її матері. Більше таких не буде. Лишилася лише діжка з залишками тіста і безхозне обійстя.
Жінки збіглися, щоб заспокоїти Олену. Але коли почули за останній пиріжок, сіли поряд і заревіли навзрид всі разом.
4. Голубці
Над Андрієм весь час глузували, що він такий гарний і атлетичний, а його дружина – огрядна льоха. Хоча колись пишні форми Світлани йому дуже подобалися, з часом він став все ж дивитися на неї інакше.
Особливо, після народження та дорослішання дітей.
Того літнього дня діти були у бабусі, Світланчиної матері. Він повернувся з роботи і застав дружину непритомною на дивані, з недоїденим відерцем морозива, що випало з рук і заляпало килим.
За запахом ацетону він одразу все зрозумів. Але ще раз глянув на обвислі груди на майже голому тілі, стояла спека, дітей не було, тож на жінці був мінімум елементів одягу. Важко зітхнув, закрив на ключ квартиру і пішов порпатися в гаражі з мужиками.
Прийшов пізно вночі, вже на веселощах, бо Мітя приніс з собою фінське пиво, а в Андрія в гаражі якраз була заготовлена в‘язанка тараньки.
Дружину він, як і очікував, застав уже холодною. Родичам він вирішив поки не дзвонити, а повідомити, коли забиратиме від бабусі дітей. Він подзвонив до швидкої, щоб зафіксували смерть і забрали труп.
Хоча Андрій був не голодний, йому захотілося випити і він згадав, що в холодильнику має бути пляшка мінералки. Він відкрив дверцята, і перше, на чому зупинився його погляд, був казанок з голубцями.
Схоже, їх на вечерю чоловіку приготувала дружина, перед тим як злягти з відром морозива на дивані. Андрій підняв кришку, обнюхав. Так, це були фірмові голубці Світлани з часником, ще свіжі.
Хоча їсти не хотілося, він навіть забув, що хотів пити, Андрій поклав два голубці на тарілку, полив сметаною і навіть не розігріваючи почав собі потроху наминати.
«Не така вона була і огрядна. Просто пишна», — подумав Андрій і закашлявся, навіть не ковтнувши голубець. На душі стало порожньо.
5. Яблука
Петру нещодавно виповнилося 14, а Павлу ще довго треба було чекати на свої повних 13 років. Але через те, що вони пішли до школи о різного віку, вони були однокласниками.
Вони йшли берегом річки і їли яблука, які брали в торбинці, що ніс Петро. Це були особливі яблука, і Павлу так і не вдалося випитати в друга, в якому саме чужому садку хлопець полює на цю здобич.
— А ти знаєш, як футболісти кажуть «дякую»? — весело говорив Петро одночасно дожовуючи яблуко.
— Ні, як? — сказав Павло, йому це було зовсім не цікаво, але заради чемності він підтримав розмову.
Яблука були смачніші за персики чи апельсини, і Павлу не хотілося розсваритися з Петром, своїм єдиним джерелом цього делікатесу. Принаймні, доти, доки він не вивідає походження цих фруктів.
— «Сенкью вері м‘яч» — сказав Петро і голосно зареготав, так що рештки недожованого яблука неохайно розбризкувалися разом із слиною, так що навіть трохи попало на руку Павла.
— Ахахаха, — вдаваним сміхом засміявся у відповідь Павло а сам відійшов трохи вбік, щоб менше забруднитися від реготу друга.
Якийсь час вони йшли мовчки.
— То ти розкажеш, де ти береш яблука? — нарешті заговорив Павло ненадовго підійшовши ближче, щоб взяти наступне яблуко з торбинки.
— Та розкажу. Наступного разу.
— Ти те саме говорив минулого, — благав Павло, — тобі що, жалко розказати?
Якраз вони проходили стежкою в такому місці, що вона звисала над самою річкою і берег в цьому місці був значно вищий, ніж у інших місцях.
— Розкажу наступного! — відрізав на це Петро. — А як будеш канючити, то більше не получиш яблук сьогодні!
— Ну то й не треба, — сказав різко Павло, видер всю торбу з рук хлопця, а його самого сильно штовхнув зі стежки, що той звалився униз, прямо у воду, — то й пливи собі!
Петро не вмів плавати. Павло це добре знав. Але все ж таки, хлопець почав борсатися в воді поволі дістався до берега.
Павла почав накривати страх. Павло боявся, що Петро розповість дорослим, як той штовхнув його у воду. І ще гірше, що Павло не стрибнув у річку щоб врятувати друга.
Все відбувалося дуже швидко. Якісь секунди. Але їх вистачило, щоб Павло знайшов грубезного дрючка. Петро спершу подумав, що Павло протягне той дрючок йому на порятунок і почав тягнутися до нього руками.
Але замість того Павло різко розмахнувся і добряче гепнув друга по голові. Потім ще раз. Потім ще раз. Аж поки цівки крові не розпливлися по поверхні води і непритомний друг поплив річкою.
Тільки коли тіло Петра ріка забрала далеко, так що не було видно, Павло з полегшенням зітхнув. Він викинув у воду закривавлений дрючок, сів на схилі й подивився у торбину, скільки ще лишилося яблук.
Хоча йому не вдалося вивідати місце походження цих плодів, хлопець вирішив насолодитися наповну хоча б тим, що мав.
6. Вода
Марія витерла брудними руками піт з лоба і тяжко зітхнула. В лісі боляче кусалися комарі о цій годині. Жінка щойно перетягнула не надто дебелу гіляку, щоб хоч трохи прикрити ще тепле тіло свого чоловіка.
Вона не надто старалася. Головне було сховати його від випадкових перехожих чи грибників. Марія добре знала, що в лісі повно вовків, лисиць і диких собак, які обглидають тіло раніше, ніж воно почне тхнути.
Саме так три роки тому загинула її теща. Пішла по гриби в ліс, а через тиждень знайшли лише її кістки і розідраний у клоччя одяг.
Найважче було за кермом. Зазвичай водив чоловік, хоча в жінки ще зі школи були права, вона керувала машиною рідко і завжди неохоче. «Тепер треба буде звикати», подумала вона.
Всю дорогу їй хотілося пити. Тож перше, що вона зробила вдома, це забігла до кухні і відкрила кран, щоб набрати води. Кран просвистів порожнім повітрям і замовк. Знову зламався насос. Його завжди лагодив чоловік.
У жінки опустилися руки, навіть не хотілося їхати в магазин, щоб взяти хоча б бутильовану воду.
7. Глук-глок
Смурфф і Скуфф сиділи в своїх кріслах перед оглядовим ілюмінатором і обидва уважно дивилися на велетенську блакитну кулю під ними. Їхня рідна планета була рази в два менша.
Скуффу стало нудно, він почав відривати сторінки з журналу, жмакати їх і кидати в друга.
— Що ти робиш? — вигукнув збентежено Смурфф, — Це ж наш корабельний журнал! Підзвітний документ!
— А яка у ньому користь? — відповів на це Скуфф. — Двигун згорів, ми вже не зможемо повернутися додому.
— Спробуємо сісти на планету, — вже спокійніше сказав Смурфф, — спробуємо знайти запчастини і полагодити корабель.
— Які запчастини? — ірочнічно пирхнув крізь зуби Скуфф і кинув наступний папірець, але той не долетів і впав на підлогу. — Це примітивна культура, у них там мабуть ще досі мамонти бігають, а найбільш просунутий гаджет — кам‘яний ніж.
— Нічого подібного, вони вже запускають орбітальні супутники, — сказав Смурфф і натиснув комбінацію кнопок, щоб запустити команду на посадку.
Їм потрібно було полагодити торієвий інжектор, але в місцевості, де вони сіли, не було і слідів наявності торію. Тож обидва вирішили, що залишать мрії про повернення додому і спробують обжитися в новому місці.
Місцева їжа майже вся була непридатна для їхніх шлунків, або дуже несмачна. Консерви з корабля уже давно набридли, та і ті запаси добігали кінця.
Вихід знайшов Смурфф. Пізно вночі вони пограбували придорожній супермаркет. З усього різноманіття продуктів, що вони знайшли, більш-менш підходящим виявився шоколад. Але смакував він гірше за солдацькі підмітки, зварені у казанку. І все ж вони відвантажили всі коробки з шоколадом на візочок і потягли здобич до свого корабля.
Недалеко від місця їхнього приземлення знаходився цвинтар. Активувавши персональне маскування, друзі уважно спостерігали за процесією і обрядом поховання.
— Навіщо вони ховають їжу під землю? — дивувався Скуфф.
У їхній культурі було прийнято переробляти покійників на харчі.
Коли люди розійшлися, друзі зробили кілька пострілів бластерами і розкурочили могилу. Смурфф направив сканер портативного аналізатора і виявив, що найкращі смакові і поживні якості має людський мозок.
Вони відрізали голову мисливським ножем, який Смурфф тримав при собі, навіть на кораблі, бо то був подарунок тата, і потягли здобич до свого корабля.
За діло взявся Смурфф, оскільки вважав відрізану голову своєю власною здобиччю. Скуффу він доручив зібрати дрів для багаття.
Поки Скуфф возився з вогнем, Смурфф розібрав голову і розподілив найпоживнішу частину на кілька порцій.
Вони поставили казанок, розтопили шоколад і додали в нього трохи людських мізків. Страва варилася не дуже довго, обидва були голодні. Коли аромат їжі почав доходити до їхніх ніздрів у обох прокинулася нетерплячка, хотілося скушутвати нове їдло навіть якщо воно не до кінця готове.
Миски парували під язиками полум‘я і яскравим світлом повного місяця. Запах був божествений, принаймні, в сприйнятті Смурффа і Скуффа.
— Це неперевершено, — виніс свій вирок Смурфф, покуштувавши першу ложку страви.
— Нагадує глук-глок, який варила моя мама…, — сказав на це Скуфф.
Тягнулися дні і вже навіть пішли тижні. На цвинтар нового завозу все ніяк не було, а вбивати живих людей обом інопланетянам не хотілося. В наступні казанки глук-глоку Смурфф додавав все менше мізків, але все одно вони швидко закінчувалися.
Вони пробували полювати тварин, диких кабанів, косуль і навіть якось в полі вполювали свійську корову. Їжа була їстівна, але все одно не така смачна, як той перший глук-глок, що варив Смурфф.
Одного дня, під час прогулянок лісом у надії вполювати якусь нову тварину, Смурффа вкусила лисиця. Той майже миттєво впав в кому, Скуфф ледь зміг дотягти друга до корабля. Але ніякі ліки, з тих що були в корабельній аптечці не лише не допомогали, але і не полегшували болю страждальця.
На третій день Смурфф віддав богу душу. Як і належало за традиціями, Скуфф оббілував і розробив тушу друга, склавши в харчові контейнери він розмістив усе в холодильнику.
І на першу поминальну вечерю зготував на вогнищі глук-глок з мізками друга. Страва вийшла навіть смачніша, ніж з мізок людей. Скуффу стало дуже сумно, що його загиблий друг не зможе нею поласувати. Йому навіть захотілося, щоб лисиця вкусила саме його, а глук-глок готував Смурфф, уже з мізків Скуффа.
Поївши він сів біля вогнища, що ще не повністю догоріло, і став гратися мисливським ножем Смурффа. На душі стало порожньо і сухо, а думки про майбутнє в повній самотності ставали нестепрними.
Скуфф зробив великий вдих цього чужого, смердючого повітря, розстібнув рукав на зап‘ястку і міцно тримаючи ніж у другій руці одним рухом перерізав собі сорокажильну вену. Голова почала наповнюватися легкістю, а душа – спокоєм.
8. Вогонь
На краю лісу, на високому схилі, під яким розлого простягалося велике село, чорніла хатина відьмака Мирнограда.
Печерик, юний підмайстро набрав два відра води у річці і ніс їх до хатини господаря.
Багато років тому Печерик прийшов на службу до Мирнограда, бо сподівався, що чарівник вилікує його від злостивої молотарки, важкої форми потворності, на яку хлопець страждав від народження.
Печерик і Мирноград пили чай з лісових трав і гілочок. Кімнату освітлював вогонь з печі. До чаю були пиріжки з малиною, які вдень принесла вдячна сільчанка, з дочки якої відьмак зняв чорну порчу.
Хлопець дивився на язики полум‘я, що видиралися з печі і згадував своє дитинство. Свої надії на те, що одного дня одужає від своєї напасті і щасливо житиме, як усі.
Печерик все хотів спитати, коли вже Мирноград дасть йому зілля від злостивої молотарки, але ніяк не наважувався.
— Сьогодні я розповім тобі про своє ім‘я, — сухим, скрипучим голосом говорив відьмак, — давно хотів тобі розповісти, що воно належить не мені. А моєму роду.
— Ага, — коротко відповів Печерик, йому не хотілося слухати цю «історію», але і поставити своє питання сміливості не вистачало.
Може, буде підходящий момент, коли дід виговориться, подумав Печерик і зробив ковток пахучого чаю.
— У нашому селі була традиція, — говорив відьмак, — першу дитину, яка народилася після закінчення великої війни завжди називали Мирноградом.
Йшли дні, місяці. В роті все стояв смак малинових пиріжків. Печерик не раз ставив питання про зілля від злостивої молотарки і кожного разу отримував від відьмака одну й ту саму відповідь:
— Ще рано.
Печерик все частіше почав думати про те, що Мирноград йому набрехав, і ніякого зілля від його хвороби не існує, або ж чаклун про нього нічого не знає.
Вони снідали, обідали і вечеряли в світлі полум‘я з печі. В чому, але в їжі у них нестачі не було. І кожного разу одним з їхніх приятелів за столом був вогонь. Він здавався не лише живим, але і говірким. В уяві Печерика він розповідав їм про свій рід, про своє дитинство і про походження свого імені.
Тим часом, у селі росло невдоволення чарівником. Дівчинка, з якої він знімав порчу, померла в страшних муках. В багатьох господарствах похворіла скотина. Та ще й почалася тривала засуха. В усіх бідах селяни винуватили Мирнограда.
Одного вечора, гучний натовп піднявся по схилу до хатини відьмака, і тримаючи на поготові вила та факели, войовничо оточив господарство.
— Виходь, негідник!
— Чаклун!
— Ворожбит!
— Зніми своє чорне прокляття!
Гукав натовп.
Мирноград спокійно вийшов на ганок, слідом за ним вийшов і наляканий Печерик.
Почалася словесна перебранка. Печерику захотілося, щоб це будь-якою ціною все швидше закінчилося.
— Він вклоняється Сатані! — кинув Печерик в бік натовпу. — Вбийте його, тоді прокляття впаде.
Мирноград застиг на місці і не міг промовити і слова. А натовпу більше і не треба було ніяких інших слів. Мужик, що стояв найближче до Мирнограда наче спис метнув вила і проштиркнув ними груди чаклуна.
Тим часом Печерик вихопив з чиїхось рук факел і почав підпалювати в різних місцях стріху ще донедавна своєї власної домівки.
Переконавшись, що чаклун сконав, натовп потроху розійшовся. А Печерик стояв біля палаючої хатини і насолоджувався вогнем аж до ранку.
Він встиг врятувати сокиру, великий ніж і старенький залізний казанок. З цим багатством він пішов у ліс, шукати кращої долі.
Життя у лісі виявилося приємним. Хвороба ніяк не докучала хлопцю і він про неї швидко забув. Єдине, вогонь тепер уже був геть не такий. Він не здавався живим і ніколи вже не промовляв до хлопця.
9. Повітря
Роман вмовляв Сергія заспокоїтися і будувати життя в рідному селі. Але Сергій не здавався і все ж, зрештою, вмовив друга перебратися до Києва. Поїхали вони машиною Романа.
Обидва влаштувалися на гарну роботу. Романові вдалося це швидше, невдовзі він підшукав позицію і для Сергія. Сергій проводив вечори з пивом перед телевізором, а Роман записався на йогу.
— Що, знову руки собі викручував? — глузував Серій, зустрічаючи втомленого друга.
— Та ні, робили дихальні вправи, — спокійно сказав Роман, — а ти що, так нічого і не приготував на вечерю? Ти ж прийшов раніше.
— Ти ж знаєш, я не вмію.
— Хоч картоплі би начистив, чи яєшні нажарив, — докоряв друг, і все ж покірно пішов до кухні.
Слідом за ним пішов і Сергій.
— А наготуй своїх вафель, — сказав він, — вони такі смачні, ти давно їх не робив.
— Та добре вже, — сказав на це Роман і почав діставати борошно, міксер, посуд, яйця з холодильника.
Сергій стояв поряд «за компанію» і нічого корисного не робив. Готуючи, Роман позбувся втоми і злості на Сергія за його господарську безпорадність.
— Ось ти наприклад знав, — сказав Роман, висипаючи в миску необхідні для тіста інгредієнти, — що дихання — це вид живлення. А повітря — це теж їжа. Ми думаємо, що їжа це лише щось таке, що можна викласти в миску, але насправді, для нашого тіла повітря — найважливіша пожива. Ось зроби великий вдих, сам це відчуєш.
Сергій слухаючи це здивовано кліпав очима, але заклику друга підкорився. Він зробив надто глибокий вдих, від якого відчув запаморочення. Воно було приємне, хоча і коротке.
Вечеряли вони майже мовчки, тільки ближче до кінця заговорив Сергій:
— Я знайшов одне легке діло, але потрібна твоя допомога.
— Слухаю, — сказав Роман, відклав чашку з кавою і змінив позу на стільці.
— Треба буде завезти клієнту п‘ять айфонів, у п‘ятницю, на Печерськ.
— То завези сам.
— Я не можу, в мене в п‘ятницю вечірня зміна, — сказав Сергій вже трохи роздратованіше, його дивувало, що друг не хоче взяти участь в такій вигідній і водночас легкій справі, на яку вони обидва так довго чекали.
— То перенеси на інший день чи час! — Роман дуже любив свої заняття йогою і не хотів їх пропускати, навіть заради додаткового і несподіваного прибутку.
— Так не можна, Роман, — сказав на це Сергій, — там серйозні люди, вони куплять у інших…
З нічної справи у п‘ятницію Роман так і не повернувся. Його телефон не відповідав і схоже, був відключений. Під під‘їздом стояла його машина, ввечері він поїхав відвозити телефони на метро.
В голові у Сергія програвалися різні сценарії. «Якби я так зник, то Роман би точно знав, що робити», думав він.
Через кілька днів треба було вносити квартплату, і гроші за айфони були дуже потрібні. А тепер, ні грошей, ні Романа, який би точно щось би придумав.
Сергій подзвонив на роботу і повідомив, що звільняється і більше туди не ходитиме.
Потім швидко спакував дорожню сумку, подивився в телефоні розклад автобусів до свого села, і поїхав на вокзал.
Дорогою, щоб швиде минув час, Сергій читав у телефоні про йогу та дихальні вправи. Навіть якісь пробував робити прямо тут, в кріслі автобуса. Але в салоні смерділо квашеними огірками і сигаретами, тому Сергій швидко відмовився від наміру.
Автобус гудів і повільно плив зимовою дорогою, серед сніжинок і променів ліхтарів. Сергій думав, що буде говорити в селі, чому він повернувся, а його друг — ні.
«Та щось на місці придумаю», — зрештою вирішив він, схилив голову на бік і швидко заснув.
10. Пончики
Кирила дивувало, що в їхні часи може жити людина з іменем «Мефодій». Та ще й служити в поліції. Наче забувши, яке ім‘я має сам.
Цю ситуацію з іменами не міг проігнорувати начальник відділку, який до того ж у вільний час писав і видавав свої книжки. Тож він поставив Кирила і Мефодія напарниками під час патрулювання.
— А твоя Катя, грім-баба, — сказав в машині Мефодій, — не уявляю, як маючи таку дружину, ти задивляєшся на чужі спідниці.
Кирило проігнорував слова напарника. Але Мефодій не здавався в спробах заволодіти увагою:
— Вона така цікава. Мені підмигувала. Мені здається, вона не проти свінг вечірки чи тройнічка.
Кирило в середині закипав. Але подивився в бічне вікно авто, щоб було легше сховати емоції і ковтнув образу.
Це був якийсь черговий виклик. Якийсь мужик погрожував перехожим з вікна третього поверху пістолетом. Пістолет, можливо навіть, був іграшковий, бо нещодавно Кирило і Мефодій уже мали схожий випадок.
Мефодій ніяк не міг припаркувати машину, ще й різко загальмував, так що коробка з пончиками на торпеді перекинулася і всі штани чоловіка тепер були у білій пудрі.
Це були смачні пончки, і Кирило сподівався після виклику відтерти їх від пилюки і з‘їсти, якщо звісно перед тим Мефодій їх усі не розтопче. Він був такий незграба… не тільки в спілкуванні.
Пончики завжди купував Мефодій, хоча часом Кирило давав на них грошей. Кирило все ніяк не міг випитати в напарника, в якій саме крамничці він їх купує. Так би він би сам купував. Але схоже, Мефодія тішило все як є.
Кирило швидко піднявся сходами будинку і подзвонив у двері. Вони виявилися відчинені.
Мужик наставив на поліцейського пістолет, але якось мляво, не агресивно.
Кирило не встиг навіть про щось подумати. Палець сам сковзнув по гачку, стався постріл. Куля влучила прямісінько в серце мужика.
Хвилі паніки почали підступати повільно, але швидко наростали. Кирило огледів тіло, переконався, що людина не дихає. Оглянув пістолет, він був на запобіжнику.
Якщо і не кінець кар‘єри, то внутрішнє розслідування та довга, нудна паперова робота йому гарантовані, вирішив Кирило. За інструкцією він мав вибити пістолет, чи хоча б стріляти в руку чи плече… Надлишкова самооборона була очевидна.
Він крутив пістолет у руках і все ще думав, як викрутитися.
На постріл майже миттєво прибіг Мефодій. Штани так і біліли під порохом пудри від пончиків.
— Що, зажмурив? — усміхаючись кинув Мефодій.
Кирила осяяла думка. Він побачив можливість, якою не міг скористатися. Одним вправним рухом він зняв пістолет з запобіжника і перш, ніж Мефодій щось встиг зрозуміти, вистрілив.
Прямісінько в серце. Бездиханне тіло гупнуло об підлогу.
Кирило протер пістолет з якого вистрілив. Потім «потримав» його в руках вбитого раніше мужика. Потім вклав у руки Мефодія. А пістолет Мефодія забрав собі.
Тільки після цього він викликав підмогу і повідомив про інцидент. Коли спускався до машини, то вже мав легенду – що обидва пістолети лежали в бардачку, і йдучи на виклик Кирило просто переплутав і взяв пістолет напарника. А напарник – його власний. З якого і застрелив мужика.
Єдине, про що шкодував Кирило, що так і не дізнався, де Мефодій купував ті пончики. Але згадав, що десь там валяється коробка, він сподівався, що адреса магазину буде на етикетці.
11. Шеф-бургер
Бургерна «Шеф-бургер» знаходилася в підвальчику провінційного ТРЦ, найбільшого в місті, і тут ніколи не бракувало відвідувачів.
Таня любила свою роботу, хоча більшу частину часу проводила на кухні. Їй подобався галас, що доносився з залу крізь відчинені двері і віконце подачі, нескінченна суєта і відчуття, що робиш щось корисне для людей.
Шеф закладу, Микита, переважно стояв на касі. Бухгалтерію, банківські справи, закупки – все це лежало на плечах Тані. Часом їй здавалося, що вона тут начальник, бо навіть паролі до банкінгу і картка були на руках у неї, оскільки Микита нічого не тямив в «цих модних штуках».
Одного ранку Микита зайшов на кухню і заявив:
— Шукай нову роботу, я продаю приміщення і їду до Іспанії. Тут буде магазин взуття…
Для Тані новина стала громом серед ясного неба. Але вона не розгубилася. Тільки огрядний Микита розвернувся, щоб повернутися до каси, як жінка підставила підніжку, той грохнувся об підлогу, і перш ніж щось встиг зрозуміти, холодний обух сокири, яку Таня саме тримала в руках, важко опустився на потилицю чоловіка. Калюжка крові почала оточувати тіло.
План Тані визрів майже миттєво. І вона одразу взялася його виконувати. Її розрахунок був простий, у чоловіка зовсім не було рідні, навіть близьких друзів, весь час він проводив за касою бургерної. Якщо тіло кудись зникне, то ніхто не схаменеться і не шукатиме його. Усі ключі на руках у Тані, так що заклад працюватиме без змін щонайменше кілька місяців, а може і кілька років. А за той час можна буде щось придумати.
Суто побутово, їй було байдуже, розділувати на фарш свиню, чи труп свого колишнього шефа. Тож вона справилася доволі легко, хоча справа йшла повільно, бо їй весь час доводилося відволікатися і ставати на касу. Термін видачі замволень помітно збільшився, але особливо ніхто не жалівся.
Нарешті дійшов кінець робочого дня. Таня мала винести кістки та інші рештки, які вже спакувала по сміттєвих пакетах, і викинути їх у річку неподалік від ТРЦ. Але треба було ще поприбирати у залі.
Втома відчувалася у кожній клітині тіла. Важким, втомленим поглядом вона оглянула зал.
Таня звернула увагу на один з віддалених столиків. На ньому стояла недопита кола і недоїдений шеф-бургер, фірмова страва закладу. Жінка повільно пішла до закутку, сіла на стілець, витерла піт з лоба, взяла до рук бургер і почала його повільно жувати, час від часу запиваючи чужою колою.
Лише коли з бургером було покінчено, і жінка облизала пальці від соусу, до неї дійшло, що цей бургер був приготований з того самого фаршу, який був виготовлений з її колишнього шефа.
Тілом розійшлося тепло і навіть якась гордість, за те, що вона змогла захистити свій простір і своє життя.
— Який же я молодець! — сказала Таня в голос і усміхнулася сама собі.
12. Земля
Дід Льоня помер у серпні, в лікарні від важкої і тривалої саркоми. На новий рік мати напекла хліба з останнього зерна, яке виростив ще дідусь.
Уся родина зібралася за одним столом. Іван любив свого діда.
Хлопець вчився у десятому класі, і довго вмовляв батьків купити йому ноутбук. Але вони лишалися глухі до його прохань. Натомість ноутбук хлопцеві несподівано купив дідусь.
Поки родина збирала стіл і розкладала страви, Іван закрився у своїй кімнаті зі своїм ноутбуком. Спершу він просто дивився у яскравий монітор. Потім відкрив додаток для набору тексту і почав писати дванадцять оповідань.
Час від часу хлопець виходив до гостей, оглядав святковий стіл і кожна страва давала поживу для сюжету нового оповідання. На столі стояла миска з галушками, стояв дивний старовинний глечик з вином, який приніс дядько Василь, був казанок з голубцями, в урочистій кришталевій вазі були складені яблука, які приніс один із молодших племінників.
Оглянувши все це багатство, Іван метнувся до своєї кімнати. Оповідання наче самі писали себе. Кілька разів мати кликала його до столу:
— Зараз, ще хвилинку! — благав Іванко і повертався до свого письма.
Заминка сталася на оповіданні про інопланетян, воно ніяк не йшло, але Іванові хотілося написати саме про них. Він повернувся до столу і сів із гістьми.
Почув кілька нових байок про діда та інших родичів. Якісь з цих історій він вже чув не раз, інші відкрилися йому вперше. Мама запропонувала гостям чай. А до чаю йшли плитки шоколаду «Глук-глок». У хлопця загорілися очі, він радо прийняв і чашку гарячого напою, і вже розгорнену плитку шоколаду.
Про цей шоколад нещодавно писали в новинах, що в ньому знайшли людську ДНК і навіть людські мізки. Іван уже знав, якою буде його історія, на якій він застряг напередодні.