1. Горизонтальна бляшанка

Пустелею неспішно повз потріпаний життям Mercedes Vito. Колись — VIP-транспорт. Тепер — колимага на фінальних стадіях експлуатації. Горіхові панелі в салоні розкорячило. Вони дратівливо тарахкотіли навіть на рівній дорозі. Шкіра на сидіннях протерлася і потріскалася — місцями виглядав паралон. І це сталося не вчора. Мало хто знав, скільки часу бус уже їздить у такому стані і скільки проїздить ще.

Двоє чоловіків у новеньких комбінезонах Академії НОФ сиділи поруч. Жоден не наважувався заговорити першим, хоча обом було що сказати. В одного очі блищали неприкритим ентузіазмом. В іншого на обличчі проступало передчуття втоми від рутини, яка чекала попереду.

У далині з’явилася посадкова площадка. І ракета.

Петро на коротку мить прижався лобом до вікна автобуса, швидко розвернувся до Сашка і вигукнув:

— Ого! І цей красень нас повезе до Місяця?

— Ні, що ти, це розгінна ракета, — Сашко дивився з-під лоба, його дивувало дитяче захоплення однолітка, але він намагався говорити спокійно і без осуду: — Вона доставить нас на орбіту, там пересадка, а вже звідти – до Місяця.

— Для тебе це вже не перший переліт?

— У мене довготривалий контракт з Lunar Energy, — з нотками втоми у голосі сказав Сашко, — після десятого я перестав рахувати. Ти що, зовсім нічого не читав про переліт?

— Менше знаєш, краще спиш, — кинув Петро. — Я думав, цікавіше буде дізнатися про все на місці.

Він знову повернувся до вікна і глянув на риску обрію. Сонце пекло нещадно і дратувало вже самим фактом своєї присутності. На щастя, кондиціонер у салоні працював справно.

Петро ще не думав, що разом із Землею залишає і земне Сонце.

— Я бачив купу фоток, відео. Але не уявляв, що ракета така величезна…, — заговорив він. — Я маю на увазі, на фото вона така сама, але переживається інакше.

Петро зняв комбінезонну рукавицію і почав малювати сердечко на склі. На поверхні не було ані пари, ані пилу, тож сердечко було уявним.

Він знову різко обернувся до Сашка, глянув йому у очі і тихо промовив:

— Я дуже радий, що лечу з тобою.

— Я теж, — надмірно спокійно, наче силою приховуючи свої емоції, відповів Сашко.

— Але все одно я не розумію, чому ти взяв саме мене, — сказав Петро. — Я ж ненавиджу твою теорію.

— Саме тому ти єдиний, чия думка для мене важлива.

2. Вертикальна бляшанка

В розгінній ракеті Сашко шукав місце для сумки з ручною кладдю. Він був єдиний, кому дозволялося пронести особисті речі на борт. Але не всі керувалися лише дозволами: Гарік, притискаючи до грудей проніс контрабандою свій планшет, з яким ніколи не розставався. У кишені відстовбурчувався зарядний пристрій. Все інше було казенне і вже доставлене в на місячну базу ще до пасажирів.

Пахло машинним маслом і антисептиком, наче в заяложеному гаражі. Для Сашка цей запах був добре знайомий. Петро довго кривився і навіть пробував дихати крізь долоню. Інші два пасажири, Гарік і Давид повністю ігнорували цей запах.

Петро зупинив погляд на Гаріку і відвівши долоню від носа і рота, трохи глузливим тоном спитав:

— То ти і є юний геній, переможець олімпіади?

— Олімпіади Рімана, — не без гордості в голосі уточнив Гарік і схвально кивнув головою.

— Я Петро, а це Сашко, директор Академії НОФ, — чоловік кивнув головою в бік колеги, який все ще возився зі своєю сумкою, на знаючи, як її надійніше пристроїти в тісному модулі ракети.

— Пффф, — втрутився Давид, «Академії», ваша «Академія» – це приватна структура. Звичайне ТОВ.

— Приватна структура із щедрими спонсорами, — уточнив Сашко, він нарешті поборов свою сумку і зайняв своє місце у кріслі.

— То ви і є наші два інженери? Ви маєте виконати місію на станції Lunar Energy? — поцікавився Гарік, проігнорувавши коментар Давида.

Петро все ще не відпускав руку Гаріка, хлопцеві стало трохи некомфортно, але він подавив це відчуття і не став видирати руку передчасно.

— Саме так, — підвердив Сашко.

— Ви теж з Академії? — спитав Гарік у Петра, хлопець все ж не витримав і забрав руку сховавши її в кишені.

— Ні, я приватний рецензент, можна сказати, аудитор. Я маю слідкувати, щоб усі вимірювання пройшли науково і без інсценуацій.

— А що таке НОФ? — поцікавився Гарік, він не спускав погляду з очей Петра, хоча контакт їхніх рук обірвався, Петро викликав у хлопця найбільше цікавості.

— Це неонтична фізика, потім розкажу, — сказав сухо Петро, — але краще це може зробити Сашко.

— Я чув про цю вашу НОФ, — втрутився Давид, — якась езотерична маячня.

— Цілком з вами погоджуюся, Давиде, — з легким смішком сказав Петро.

— Я теж! — додав Сашко, автор теорії.

Усі троє засміялися, останній приєднався Гарік. Він сміявся чисто за компанію, не зрозумівши, чи є тут жарт. Але не хотів виглядати білою вороною.

— Не уявляю, чому корпорація Lunar Energy дозволила вам встановити свій детектор на електростанцію, — пихато надуваючи щоки промовив Давид.

— Бо їй гарно заплатили. Місію фінансує Академія НОФ, — сказав на це Петро.

— А точніше, її щедрі спонсори, — додав Сашко, і звернувся до Давида: — А ви що тут робите?

— У корпорації новий раунд фінансування, — відповів Давид. — Необхідне засвідчення уповноваженою особою на місці, інакше звіти будуть юридично нікчемні. Я їду туди як старший юрконсульт. Давно мріяв відвідати Місяць.

3. Якась цятка

Розгінна ракета була легкою і, в певному сенсі, примітивною. Перед нею стояла проста задача — вивести пасажирів на орбіту, де вони мали пересісти на Місячний човник.

Відрив від Землі проходив плавно, без надмірних навантажень. Усі четверо подолали цю частину польоту з відносним комфортом. Особливо приємно було, що дозволялося зняти скафандри і погратися з невагомістю.

У Гаріка навіть склалося враження, що весь переліт до Місяця буде таким самим спокійним і нудним.

Давида дратував монотонний металевий брязкіт кріплень і потужне, некомфортно гучне ревіння двигуна.

Петро і Сашко сиділи мовчки. Вони кидали погляди один на одного, але розпочати розмову не поспішали. Наче кожен уже вів її подумки.

В Місячному човнику одразу стало цікавіше. Тут було трохи більше простору, ніж у розгінній ракеті. Був командний ілюмінатор. Можна було вільно плавати між відсіками і не треба було сидіти, обв’язавшись ременями.

Принаймні — до початку розгону до Місяця. До маневру TLI.

До прибуття на космодром, Гарік думав, що насолодиться кожною миттю перельоту. Вдивлятиметься в ілюмінатор, робитиме купу фото, вдихатиме кожен подих як подію. Але виявилося, невагомість та вид на чорний космос розважали Гаріка лише хвилин десять, не більше. Він всівся у крісло, ввімкнув планшет і поринув у гру про далекий космос, який на яскравому екрані виглядав на багато епічніше, ніж зорі за ілюмінатором. Гра теж розважала його не довго.

З гри хлопця вибив тривожний вигук Петра:

— Дивися, Гарік! Якась цятка попереду, і вона стає все більша! Ми в неї вріжемося!

— Ні в що ми не вріжемося, — з кутка промовив Давид, — ми ж не на трасі. Траєкторію польоту чітко прораховано, щоб ми ні в що не врізалися.

Сашко підплив ближче до ілюмінатора і став уважно вдивлятися вслід за Петром.

— Справді, щось нештатне, — тихо сказав він, намагаючись не сіяти паніку.

— І подивися на монітор! Це прямо на нашому шляху, ми вріжемося! — все більш напруженим голосом говорив Петро.

Перш ніж Сашко щось встиг зрозуміти, Петро вже натиснув на консолі команду термінового зв’язку з Центром керування польотами.

З динаміка пролунало стандартне вітання — добре знайомі Сашкові голоси. Це означало, що сьогодні чергує зміна, яку він знав і, мабуть, найбільше любив: спокійні, врівноважені люди з великим досвідом.

Логічно було б самому взяти на себе зв’язок, але Петро різко відштовхнув його і, зайнявши місце перед консоллю, заговорив у мікрофон. Його вже накривала істерика.

— Ми зараз вріжемося в щось чорне і велике! — не стримуючи емоцій кричав Петро.

— Ні у що ви не вріжетеся, — чувся спокійний голос з того краю, — політ іде за регламентом.

— Але я на моніторі бачу дві риски, траєкторії ракети, і між ними якась громадина. Це значить, що ми в неї вріжемося!

— Ця “громадина” — списаний комунікаційний супутник. Те, що він зараз між лініями, нічого не означає. Ризик був би, якби він залишався в цій точці. Але до моменту, коли ви там опинитесь, його вже не буде.

— Вам на Землі добре там говорити! Це ж не ваші життя під загрозою! Чому нас не попередили?

— Сашко, заспокой свого алабая. Це ж не перший твій політ.

Сашко мовчки вимкнув зв’язок, поклав Петрові руку на плече і заговорив тихо, але твердо:

— Вони й не мали попереджати. По-перше, від нас тут нічого не залежить. Усі розрахунки вже зроблені, і зараз ми просто виконуємо траєкторію. По-друге, в цей час ми мали спати перед наступним етапом — запуском двигуна для маневру TLI.

Сашко був розстроєний цією сценою. Він не раз бачив подібні припадки, але й подумати не міг, що щось таке може статися з Петром.

— І найважливіше, — продовжив Сашко. — Ти дивишся на картинку і думаєш, що вона показує реальність. Але це не реальність. Це модель.

4. Яйце з мазіком

Космос розчаровував Гаріка все більше — побутовою бідністю, одноманітністю антуражу і емоційною стерильністю. Цього разу — через їжу.

Місячний човник все ще виконував маневр на високій навколоземній орбіті. Минуло приблизно вісім годин, і Сашко покликав усіх підвечеряти. Гаріку їсти не дуже хотілося, але його попередили, що наступний прийом їжі буде можливий лише після TLI, коли траєкторія стабілізується.

Сашко урочисто розпакував тормозок, який їм зібрали на Землі. Він пам’ятав свій перший прийом їжі в невагомості і знав, що для інших це стане подією. Дістав сендвічі і роздав по одному кожному. У контейнері також були варені яйця, вже очищені — щоб легше їсти в невагомості.

Коли Сашко передав яйце Гаріку, той захіхікав:

— Наче на гробках. На поминальну неділю. Тільки пасок не вистачає.

— Тут кекси є, якщо хочеш, — спокійно відповів Сашко, ніби не почув ані хіхікання, ані шпильки.

Їжа йшла в горло важко, здавалася сухою і позбавленою смаку. Але Гарік не хотів посеред польоту зіткнутися з голодом, який неможливо одразу втамувати, тому слухняно з’їв усе, що йому дали.

Найбільше ентузіазму під час трапези проявив Петро. Він раз по раз вигукував: «Боже, яка смакота», «наче вперше в житті», «ніколи не їв нічого смачнішого».

Кожен із трьох почув це по-своєму: як сарказм, як звичайний голод або як спробу самонавіювання — щоб додати прісній їжі хоч трохи смаку.

— Подай, будь ласка, мазік, — звернувся Гарік до Сашка. Йому не стільки хотілося соусу, скільки заземлити Петра.

— Так, будь ласка, — відповів Сашко і передав тюбик з майонезом.

— Тут ще й мазік є? Даси потім мені, — сказав Петро і вже не випускав з очей тюбика, аж поки той не опинився в його руках.

Він почав щедро поливати ним яйце.

— Ти впевнений, що хочеш саме цього? — зауважив Сашко. — Майонез — це і є яйце. Яйце з олією.

Петро відкусив великий шматок і, проігнорувавши іронічний тон, додав:

— Боже, це божественно.

5. Маневр TLI

Наближався один із найскладніших етапів польоту — маневр TLI, розгін на траєкторію до Місяця. Гарік багато читав про це раніше, спеціально передивився купу відео, але і тоді знав, що у житті це буде по-іншому. І все ж, підготуватися до цього він так і не зміг.

Наближення панічної атаки Гарік усвідомив не одразу. Спершу це був лише легкий дискомфорт.

Від поганих думок його на мить відволікла турбота Петра. У невагомості його рухи здавалися особливо незграбними, жести — недолугими, але від цього всього все одно віяло людським теплом.

Петро допоміг Гаріку вдягнути скафандр і пристебнутися до крісла, хоча сам робив це невпевнено. Для нього це було так само ново і незвично.

Як тільки почався розгін, Гаріка накрило.

Коли йому було шістнадцять, у нього почалося інфекційне запалення мозку. Кілька місяців він лежав у психдиспансері, більшу частину часу — прив’язаний до ліжка. З ним ставалися припадки. Він не впізнавав обличчя батька. Це був важкий етап, який він потім намагався забути.

Але тепер, у скафандрі, міцно прив’язаний до крісла, він згадав усе так, ніби це сталося вчора. Не лише фізичний дискомфорт і нездатність виконати найпростіші дії — почухати ніс чи самостійно сходити в туалет. А відчуття повної немічності, соціальної декласованості, втрати статусу людини.

У лікарні батько навідувався до нього по кілька разів на день. Якось приніс мандарини. Гарік не міг їх скуштувати сам — треба було кликати медсестру, але він соромився. Мандарини з’їли сусіди, які не були прив’язані до ліжка.

Вже коли він майже одужав, батько приніс три великі гранати. Його тоді вже не прив’язували. Гарік вибрав найбільший і простягнув медсестрі:

— Це вам.

Вона прийняла дарунок спокійно, без зайвого кокетства. І тоді він уперше побачив на її старіючому, але теплому обличчі усмішку. Його взагалі дивувало, як людина може передавати тепло, майже ніколи не усміхаючись.

Він згадав і ті мандарини, і той гранат. Сльози спершу душили його зсередини, а потім потоком полилися назовні. Він ревів, схлипував, захлинався шмарклями і не намагався зупинитися. Хотів виплакати все до останньої сльози.

Це був не той космос, який йому обіцяли. Тут було порожньо. Тут було багато примусу.

Вдома він звик кожні пів години змінювати місце: то ноутбук на дивані, то на ліжку, то виходив на терасу. Тут він був замкнений у тісній клітці. І на Місяці навряд чи буде інакше.

Він хотів замовляти роли з креветками чи піцу “чотири сири”, а не жувати прісний пайок за розкладом. Хотів гуляти між тополями й дубами, відчувати на обличчі подих весняного вітру.

Ті два тижні, які він мав провести на Місяці, тепер здавалися йому цілою вічністю. Не меншою, ніж ті місяці, які він провів прив’язаним до ліжка.

6. Лист до друга

Під час маневру Інші члени екіпажу чули лише гуркіт маневрового двигуна і власне дихання. У скафандрах, із зафіксованим положенням голови, ніхто не міг побачити, що відбувається з Гаріком.

Коли розгін завершився і вже можна було позбутися скафандрів, усі помітили заляпаний шолом і почервонілі очі хлопця. Але ніхто не став вимагати пояснень. Усі вирішили, що він просто злякався.

Вони вже пережили одне прискорення — відрив від Землі, але там усе було інакше. Тут, між двома небесними тілами, пустка відчувалася особливо гостро навіть дорослими чоловіками.

Далі почалася кількаденна рутина — однакові прийоми їжі, однаковий, за режимом, сон і проміжок часу, який необхідно було чимось заповнити.

— Нудятина цей ваш космос, — не витримавши, якось жбурнув Гарік в бік Сашка.

Гарік вважав Сашка винуватцем своїх поневірянь у ракеті. Це Сашко був ініціатором цього «призу» на Олімпіаді Рімана.

— Ти ж його ще не бачив, потерпи трохи, — Сашко розгубився. Така атака була для нього незрозумілою і немотивованою, він не знав, як правильно відреагувати.

— Якого біса я поперся на цей Місяць, — трохи спокійніше сказав Гарік, він зрозумів, що його претензія прозвучала надто різко і несправедливо, і тепер хотів це згладити, не словами, а інтонацією. — Краще б в Олімпіаді переміг Матвій, а я сидів у своєму пропердженому кріслі за своїм улюбленим столом.

— Що за Матвій? — поцікавився Петро.

— Та хлопець, з яким ми жили в кімнаті гуртожитку під час Олімпіади. Він зайняв друге місце. Йому підвищили рейтинг і він отримав машину за розподілом. А я тут два тижні дихатиму місячним реголітом.

— Ти дихатимеш добре відфільтрованим повітрям, і матимеш спогадів на усе життя, — сказав на це Петро.

— Ну дивися, Гарік, — дещо менторським тоном заговорив Сашко. — Ти ж колись почав вивчати математику. Хіба вона завжди була цікавою? Чи не доводилося тобі долати спротив, нудьгу від нерозуміння принципів і формул?

— Було таке, — відгукнувся Гарік і, щоб надати словам більшої ваги, трохи театрально почухав потилицю. — Були моменти, коли я закривав книжку чи файл і був упевнений, що до кінця життя більше ніколи не повернуся до математики.

Хоча далі Гарік тримав свої думки про Місяць при собі, в середині лишалася якась напруга, яку хотілося виплеснути. І він сів писати лист до Матвія:

Привіт друже! Хоча ми бачилися лише раз у житті, провели разом кілька днів, ти все ще єдина людина на Землі, кого я можу назвати своїм другом.

Хе-хе, «єдина на Землі», дивно звучить. Тепер це не абстрактна формула, а дещо, що набуває реального змісту.

У мене з‘явився перший друг поза Землею, його звати Петро. Ми не надто багато спілкувалися, але відчуваю, що нас об‘єднує дещо більше і ширше, ніж те, що можна висловити в словах. Він уважний, турботливий і приділяє мені більше уваги, ніж іншим членам команди. Це піднімає мою самооцінку, а для мене зараз це дуже важливо, бо саме на Місяці вона в мене впала як ніколи низько.

Місяць — це все одно що жити в тюрмі. Я дуже щасливий, що лечу лише на два тижні. З них шість днів – це дорога туди і назад, тобто я там пробуду всього лише вісім днів. І я вже почав рахувати години до повернення на Землю. Спробую зробити кілька фоток на місці, щоб ти сам переконався, наскільки тут нудно. Я б прислав тобі щось і з ракети, але тут тупо нема що фоткати. Тьмяний ілюмінатор, обшивка і купа дротів. Вид за ілюмінатором цікавий, але нажаль камера телефону його зовсім не передає.

Якщо тобі запропонують відвідати Місяць, навіть на дуже короткий термін, в жодному разі не погоджуйся. Місяць – це брехня. Насправді ти опинишся в тісній комірці де простір твоїх дій у всіх сферах буде максимально обмежений. Можливо, я перебільшую, бо самого Місяця я ще не бачив — лише переліт у двох бляшанках, EHLS та орбітальній ракеті. Попереду ще одна пересадка — до Місячного HLS і лише потім я зможу зробити свій маленький крок для людини. Але цей крок уже не буде великим кроком для людства.

Не знаю, коли я зможу відправити цей лист. І чи взагалі зможу. Я не дуже розумію, як насправді працює інтернет на Місяці. Читав різне: одні пишуть, що в них своя мережа, інші — що вона пов’язана із земною, ще інші — що синхронізація відбувається періодично. У інших членів екіпажу питати за це соромлюся. Вони одразу спитають — кому ти хочеш написати?

Я навіть не знаю, чи взагалі наважуся відправити цей лист. Можливо, потім у мене буде зовсім інший настрій. Ти ж мене знаєш.

7. Висадка на Місяць

На третій день знову загуділи двигуни, цього разу — гальмівні. Місячний човник мав за відносно коротку мить облетіти Місяць і без зайвої витрати палива повернутися до Землі. За цей час до човника мала пристикуватися маневрова ракета. Її задачею було забрати пасажирів з човника і спустити їх на поверхню Місяця.

Після тривалого перельоту в орбітальній ракеті, спуск на маневровій ракеті здався одною миттю, хоча насправді тривав близько двох годин.

Як тільки стикувальний люк орбітальної ракети відкрився і треба було проходити в місячний посадковий модуль Сашко жестами господаря кинув рукою і запросив першим Петра:

— Ласкаво просимо до карети!

— А чому карети? — поцікавився з-за спини Петра Давид.

— Тому що ця капсула на Місяці від‘єднається від ракети, її перемістять на платформу….

— Хто перемістить? — перебив його Давид.

— і далі ми вийдемо з неї уже в нашому житловому модулі, — Сашкові захотілося спершу договорити свою фразу, і тільки потім дати відповідь на питання: — роботизовані маніпулятори.

Гарік стояв осторонь і ввійшов у «карету» останнім, навіть після Сашка.

У «кареті» було зовсім тихо. Коли вони стартували з Землі, гул стояв на межі фізичної витривалості. Тут звуку майже не було. Лише відчувалася вібрація, і то, щоб її відчути треба було напружитися.

Гарік навіть заснув у своєму кріслі. Скафандри вони не знімали, вони мали це зробити уже в житловому модулі. Було тепло і по-домашньому затишно. Хлопця розбудив сильний поштовх, коли «карета» від‘єдналася і почалося її переміщення на платформу-ровер.

Оглядових люків у кареті не було. Тому ніхто не зміг насолодитися місячними краєвидами. Подорож тривала по-місячному м‘яко і незвично, це був якийсь четвертий режим – і не звичне Земне тяжіння, і не перевантаження під час відриву від планети, і не орбітальна невагомість.

До житлового модуля вони «їхали по приладах».

— Могли б хоч одне віконечко зробити, чи камеру з монітором поставити, — обурився Давид.

Карета мала доставити трьох членів екіпажу до житлового модулю Академії НОФ, а Давида відвезти на пару кілометрів далі — до комплексу Lunar Energy.

— Навіщо ці зайві витрати? Зовсім скоро ви побачите Місяць як він є.

— Я не про побачити Місяць, — не вгамовувався Давид, — я про неможливість контролю.

— Який ще контроль? — поставив крапку в розмові Петро.

8. Новий дім

За показниками навігації до бази лишалося трохи менше півтора кілометра, коли стався різкий поштовх, а далі ровер плавно спинився. На центральній панелі висвітилося червоним:

«Аварія траспорту. Дочекайтеся подальших інструкцій. Не намагайтеся залишити транспортий модуль самостійно».

Першим відреагував Гарік, його очі ледь знову не стали мокрими, він благально подивився на Петра. Петро і Давид — на Сашка.

— Все ок, без паніки, — як завжди спокійно сказав Сашо. — Зараз із нами зв‘яжиться ШІ-оператор з Місячного центру.

— Зараз це коли? Нам кисню вистачить? — швидко заговорив Давид.

Вони досі були в скафандрах ще з моменту пересадки. Голоси спотворювалися радіодинаміками і звучали різко й неприродно. Давид, здається, вже майже кричав — динаміки захрипіли.

— Вистачить, — сухо сказав Сашко, — ситуація нештатна, але контрольована. Сигнал про поломку уже пішов у Центр, там іде розподілення між службами. З нами звяжуться.

— З тобою уже таке було раніше, — спитав Петро.

— За десять років жодного разу, — сказав на це Сашко.

— Десять років? — поцікавився Давид, цього разу його голос звучав спокійніше — деталі біографії Сашка повністю переключили його увагу. — Я думав, ти не так давно почав співпрацю з Lunar Energy.

— У мене довга історія співпраці з корпорацією. Спочатку був штатним працівником, потім зовнішнім консультантом, а зараз винаймаємо їх як субпідрядників для свого дослідницього проєкту.

— То ти вже жив у їхній базі при гелієвих шахтах?

— «В крисячому гнізді»? Хе-хе, — весело кинув Сашко.

— А чому «крисяче гніздо»? — у голосі Давида з‘явилася тривога.

— Як оселишся там, то зрозумієш.

Тим часом з динаміків карети роздався рівний голос ШІ. Він майже вдало імітував людські інтонації, і з першого враження було важко здогадатися, хто говорить, людина, чи машина:

— Виявлено несправність одного з електричних роторів платформи. На основі аналізу даних рекомендуємо залишити транспортний модуль і подолати решту шляху пішки. Це займе менше двадцяти хвилин при спокійному темпі. Перехід є безпечним. Резидент Lunar Energy буде евакуйований окремою платформою. Її прибуття очікується протягом шести годин. Ви отримаєте повідомлення на індивідуальний комунікаційний пристрій. Підтвердіть згоду на піший перехід. Після підтвердження двері транспортного модуля будуть розблоковані.

Всі четверо на якусь мить зам‘ялися, не було зрозуміло, хто має давати це підтвердження, хтось один, чи всі разом.

— Вихід і піший перехід підтверджую, — нарешті сказав Давид.

Почувся затяжний пшик, наче гальмувала важка вантажівки. Позаду карети відкрилася апарель.

Після повільного спуску апарелі перед ними відкриласа місячна поверхня. Першим туди ступив Гарік. Він робив це нетерпляче, навіть дещо грубувато — відштовхнув і Давида, що вагався до останнього, і друга-Петра і навіть Сашка.

Ногам було м‘яко. Відчуття було наче стоїш на велетенській кулі. Обрій мав не таку перспективу, що на Землі.

Коли апарель залишилася позаду, Гарік відчув тишу ще більш проникну, ніж та, що панувала у кареті. Його серце забилося швидше.

Так, навіть ця коротка мить, навіть цей обрій були варті трьох днів митарств і пересадок. Він одразу відчув себе іншою людиною. Не мудрішою, не більш досвідченою чи дорослішою. Просто іншою.

Реголітом крокувати було весело. Гарік бешкетував, високо підстрибував і пробував наче літати. Чоловіки йшли більш строгим, майже солдатським, кроком. Витрачаючи більше енергії, Гарік відчув, як швидко пітніє. Його збудження зростало.

Він згадав зими на схилах Арарату. Як ліпив з однолітками снігових баб і кидався сніжками. Спробував зліпити сніжок з реголіту. В нього нічого не вийшло.

Гарік був зачарований м’яким реголітом. Перше, на що звернув увагу Петро, було Сонце. Те саме світило — але тут воно переживалося інакше. І справа була не лише в тому, що воно було сліпуче-біле, а не жовтувате. Петро пожалкував, що, відлітаючи з Землі, не сказав Сонцю: «До побачення!»

Далі на них чекала остання процедура — коротка декомпресія у передбаннику, після якої вони ступили у місце, що на вісім днів мало стати для них домом.

9. Місячне пиво

Житловий модуль пахнув наче новенька машина з салону. Одразу було видно, що він «щойно з коробки», в багатьох місцях поверхні вкривала заводська плівка.

Тут вперше було не надто темно, як у ракетах, і не надто світло, як на поверхні Місяця. Освітлення було тепле, не дратівливе, як у дома.

Сашко, як господар, влаштував невеличку екскурсію для своїх гостей. Хоча він теж відвідував модуль вперше, він бачив крелсення, і навіть сам працював над ними. А також пару разів відвідував прототипи та ще не зібрані блоки під час виробництва на Землі.

— Оце спальний відсік, — сказав Сашко, — тут чотири ліжка, Вистачить і для тебе, Давиде, якщо виникне бажання лишитися з нами.

— А хто платитиме?

— Якось розрахуємося, — хіхікнув Сашко.

— Та навіщо я вам тут? — Давид уже загорівся бажанянм лишитися, але не хотів бути непроханим гостем. З іншого боку, його сильно стривожив епітет Сашка «крисяче гніздо». Не було підстав не довіряти оцінкам інженера.

— Зайвим не будеш, — сказав Петро. — Ми з Сашком майже весь час будемо проводити на фабриці. Гаріку самому буде нудно.

— Будеш наглядати за ним, як дорослий, — ще веселіше заговорив Сашко, — щоб у нього не виникало бажання щось тут підкрутити на свій лад, поки нас не буде вдома.

— Пффф, я б такого і не робив! — запротестував Гарік, він намагався вкласти в тон навіть якусь образу. — Ви хоч раз бачили у ракеті, щоб я щось хотів там відкрутити?

— Це тому, що ти весь час був під наглядом, — підхопив Сашка Петро.

Сашко не хотів надто загострювати на цьому увагу тому кинув у бік Гаріка:

— Самому тут тобі буде нудно.

І продовжив екскурсію.

— Тут у нас ситуаційна кімната, — говорив далі Сашко, — планувалося, що ми тут з Петром будемо проводити наради, але схоже, це буде наш спільинй простір.

Сашко сказав це так, щоб полегшити вибір Давиду. Він вирішив, що далі буде говорити ніби той уже підтвердив своє рішення залишитися.

Далі за ситуаційною кімнатою у нас невеличкий коридор, що добре вентилюється. Це нобхідно, щоб сюди не проникали сторонні запахи з кабузу та гальюна.

Це були не офіційні назви приміщень, але Сашкові трохи хотілося погратися в «великий космічний корабель». І ніхто не міг йому завадити це зробити.

— З кабмузом сполучено столову, але ми можемо приймати їжу і в ситуаційній кімнаті.

— А як же запахи? — зауважив Давид.

Сашко це сприйняв як сигнал того, що Давид розглядає житловий комплекс як свій майбутній простір.

— Розберемося, — кинув Сашко і поліз до холодильника.

Кабуз вже мав необхідний запас продуктів, які доставили сюди роботи напередодні прибуття гостей.

Сашко дістав чотири бляшанки пива, вручив Петрові пакунки зі снеками і скомандував:

— Ходімо до ситуаційної кімнати, там є зручні дивани.

Петро і Гарік розмістилися на дивані, Давид і Сашко — всілися у крісла за столом. Сашко протягнув банку пива Гаріку.

— Я не буду. Не вживаю.

— Мама не дозволяє? — підморгнувши кинув Петро. В цих словах не було тиску, лише прагнення веселощів. Після виснажливих трьох днів перельоту в них була гостра потреба.

— Тю, ми ж у космосі! Ніхто не узнає, — хіхікнув Давид.

— Не хоче, хай не п‘є, — сказав Сашко, — Ти все ж подумай. Я ставлю банку на стіл, захоечеш — бери в будь який момент. Будеш дивитися, як дорослі дяді напиваються. Тобі швидко стане некомфортно

— І що, ви бухі підете проводжати Давида до евакуатора? — здивований, піднявши брову, запитав Гарік.

— А я лишаюся. Гріх не прийняти запрошення Сашка. Директора Академії НОФ.

Хоча останню фразу Давид вимовив з театральним пафосом, Сашкові це було приємно.

— Ну а хоч подивитися, як буксирують карету ми підемо? — з нотками грайливої тривожності запитав Гарік. Таким тоном діти питають в батьків, чи вони куплять в магазині бажану іграшку.

— Що, сподобалося гарцювати по реголіту? — спитав Петро і поклав руку на коліно Гаріка.

Вони ще тільки почали сьорбати пиво, але після фізичного виснаження, алкоголь почав діяти швидко.

Гарік руку Петра не відштовхнув, не повів коліном, але дещо скривився на лиці. Петро одразу прийняв руку, бо не хотів, щоб його жест витлумачили як спробу порушення кордонів. Йому стало сумно, що хлопець не зчитав сенсу тілесного повідомлення — «я хочу стати частиною твоєї зони комфорту».

— Дуже! — вигукнув Гарік, — хоча я не пив пива, але відчуваю себе п‘яненьким. І уявити не міг, що на Місяці може бути так добре.

Гарік притиснувся ближче до Петра і м‘яко його обійняв. Петро відвернув голову, і хлопець не міг зчитати жодної емоції у відповідь.

— А машина говорила за те, що попередить про прибуття евакуатора на індивідуальний комунікаційний пристрій, — заговорив Давид, — Це що таке? їх на місці нам видадуть? Де логіка тоді, як я отримаю повідомлення на пристрій, який ще не маю?

— Це наші годинники, — відповів Сашко. — Місцевий сленг. Машині люблять такі кучеряві слова.

— О! Добре що згадав, — сказав Давид і підтягнув до очей зап‘ясток з годинником, збираючись натиснути одну з кнопок. Але зам‘явся, і натискати не поспішав. — Ви вже синхронізував рейтинг?

— Соціальної ефективності? — підхопив Гарік.

— Так, а який іще? — різко кинув Давид, йому здалося, що з нього дражняться.

— Ще ні. Дякую що нагадав, — сказав Петро.

— Жах. Як про таке можна забувати? Це що вам, іграшки? — вже спокійнішим, але все ще роздратованим тоном сказав Давид.

— Ви впевнені, що це треба робити на Місяці? — зауважив Сашко.

— А хіба ні? В ракеті ж робили.

— Ракета — це все ще юрисдикція Землі, — заговорив Петро, який сам вперше замислився над цим питанням.

— Ну не знаю, — сказав на це Сашко, — я ніколи цього не робив, навіть коли жив при фабриці.

В результаті синхронізувався лише Давид. Гарік було потягнувся до лівої руки, і розблокував екран годинника, але в останню мить вирішив послідувати прикладу Сашка і Петра. Замість виконати якусь дію в годиннику, Гарік повернув руку на місце і дзвінким, веселим голосом заговорив:

— А чому не зроблять так, щоб рейтинг синхронізувався автоматом? Це ж так просто!

— Так не можна, — відрізав Давид. — Це потрібно як ритуал. Ти маєш свідомо підтвердити, що “ти свій” і що бути частиною цілого для тебе важливо.

— Система тобі не довіряє, — кинув шпильку Петро, — хоче щоб ти постійно свідомо підтверджував свою лояльність.

— До чого тут система? — обурився Давид. Він не хотів ескалювати, але саме в цю мить йому було важко втриматися.

— Ми теж система, — Сашкові не хотілося, щоб компанія лізла в політичні дебати, тому вирішив розрядити обстановку, — Принаймні, її частина. Скільки там ще часу до евакуатора?

— Трохи більше п‘яти годин, — відповів Давид.

— Чим займемося? — поцікавився Петро.

— Як ми йшли, — заговорив Гарік, — я бачив гору, чи то схил, чи край кратеру. Ходімо розвідаємо, це не далеко, встигнемо за годину чи дві.

— Це кратер Артеміди,— сказав на це Сашко, — ти міряєш відстані земними мірилами. Щоб встигнути туди і назад до прибуття евакуатора, треба буде їхати на ровері.

— Та до біса ту евакуацію, — гаряче відповів Гарік, — це цікавіше, ніж паси маніпуляторів роботів.

— З іншого боку, — вставив своє слово Петро, — кратер ми можемо відвідати в будь який момент, а евакукуатор прибуде лише раз.

Петро кхекнув і додав:

— Сподіваюсь.

— Так, такі поломки це справжня рідкість — сказав на це Сашко, — вважайте, що ми зірвали джек-пот.

— З іншого боку, гайда на ровер, треба якось провести ці години, — сказав Давид.

— Маю попередити, ровер двохмісний, — зауважив Сашко, — вчотирьох розміститися можна, але буде тісно.

— Це ж цікава пригода! — вигукнув Гарік.

Кімната наповнилася алкогольними парами, хлопцеві здавалося, що їх самих було достатньо, щоб злегка сп‘яніти. Душа вимагала свята.

— Дивна назва, кратер Артеміди, — зауважив Давид, поки усі четверо надягали скафандри, — хіба це не десь у Морі Дощів?

— О, то ти добре знаєш місячну «географію», — усміхнувся Сашко і почав послідовно відкручувати від кожного скафандру срубери для декарбонізації повітря.

Сашко встановив свіжі скрубери замість тих, що вийняв, а вживані обережно склав у контейнер, пізніше він мав відновити їх властивості у спеціальній печі.

— Це неофіційна назва, — говорив далі Сашко, — насправді на Місяці кілька точок, що містять в назві слово «Артеміда».

В ровері справді було тісно. Але терпимо. Петро розмістився попереду, на колінах в Сашка, а Гарік позаду, на колінах в Давида. Ані Сашку, ані Давиду не було важко. Навіть навпаки, важко було Гаріку і Петру, доводилося міцно триматися, що в рукавицях робити було не дуже легко. На кожній кочці здавалося, що вони ось-ось злетять у порожнє місячне небо.

Герік відчув себе наче на атракціоні в дитинстві. На відміну від ракет, тут усе було видно. Відчувався кожен поштовх і сам рух якось п‘янив. Його радість під час пішої ходи від карети, здавалося, досягла можливого піку. Але тепер вона була навіть більша.

Ще цікавіше стало у підніжжя схилу.

— Подивіться, — вигукнув Гарік, крізь динаміки у скафандрах він звучав ще більш дзвінко, — там щось темніє, це не тінь, це щось інше.

— Може чужопланетний космічний корабель, який тут розбився мільйони років тому? — хіхкнув Давид.

— Або залишки якоїсь давньої ракети чи модуля, — менш іронічно додав Петро.

— Або просто мотлох, — сказав на це Гарік, — це не важливо, давайте подивимося.

Друзі вирішили не гнати ровер до самого підніжжя, бо реголіт там здавався якимось підозрілим, сипучим. Тож ішли пішки. З кожним кроком обриси плями ставали все чіткішими, і вже досить здалеку вони отримали розгадку — це був вхід у печеру.

— Чорт, ми ліхтариків не брали, — сказав Гарік, обережно обмацуючи краї входу, в рукавицях він нічого не відчував, але переживання були такі, наче він торкається чогось важливого.

— У шоломах скафандрів є, — підказав Сашко, — дивно, що ти не помітив, зараз покажу, як ввімкнути.

— Так, справді, — засміявся Гарік, — от я дурбелик, їх важко не помітити.

В печеру ввійшло чотири яскравих промені від діодних ліхтарів. Стіни, підлога і стеля були вкриті чимось білим і дуже не схожим на реголіт.

— Що це? — першим спитав Давид, не розуміючи, що інші знають про цю печеру стільки ж, скільки він сам.

Сашко відколупав трохи кінчиками пальців, крізь рукавицю скафандру важко було зрозуміти текстуру. Тим більше, неможливо було понюхати.

— Якась біла глина, чи каолін. Чи ще щось, — сказав Сашко, — треба взяти зразок до нашої бази, там є обладнання для бодай примітивного аналізу.

Гарік пнув грунт під ногою черевиком і намагався його розколупати. Він почав відходити грудками, що було нетипово для реголіту.

— Це має якусь цінність? — запитав Давид.

— Ще я яку! — заговорив Сашко не приховуючи емоцій — Це ж справжній будівельний матеріал. Який не треба везти з Землі. Ця печера коштує цілий статок!

— Його і на Землю можна експортувати, — мрійливо заговорив Петро, — уже уявляю цих земних нуворішів, які захотіли оштукатурити стіни своїх віл місячною глиною!

— Ми ще не знаємо точно, що це, — сказав на це Сашко.

Тим часом Гарік і далі колупав грунт, він захопився, допомогав собі руками і швидко вирив чималу ямку.

— Що ти там сподіваєшся знайти? Нафту? — кинув Давид.

— Тут цей матеріал коштує на порядки дорожче нафти, — сказав своє слово Сашко.

— Цей матеріал може бути каоліном, або вапном, — гаряче говорив Гарік. — Тоді ми можемо знайти тут якусь органіку, наприклад амоніт чи якусь мушлю. Це змінить все наше уявлення про Землю, Місяць і навіть весь космос.

— Ти мрійник, — сказав Петро, поклавши руку на плече Гаріка.

Цей жест мав означати — ну все, досить, погрався трохи і досить, ходімо додому. Гарік зчитав його правильно і встав з колін.

Після повернення до житлового комплексу Сашко одразу повів усю компанію до камбузу, прихопивши з собою і зразок з печери.

— Дивно, що таке цікаве місце і досі лишилося невідомим, — тим часом говорив Давид.

— Нічого дивного, — сказав на це Сашко, — ніхто не проводив геологорозвідку всієї поверхні місяця. Тут шукали лише ільменіт, можливо, роботи, які досліджували локацію під шахти, бачили цю печеру, але не знайшли в ній нічого цікавого для себе.

— Що ти хочеш робити? — спитав Петро, поки Сашко порпався у шафах.

— Та тут десь має бути оцет, — сказав Сашко, не відволікаючись від справи, — тільки бог знає, куди його поставили ті роботи. Але я вже майже точно знаю, що це не каолін, а вапно.

— Як? — щиро здивувався Давид. — Хоча він поважав Сашка, як людину компетентну, але знав, що у кожного спеціаліста є своя межа компетентності.

— Вже скуштував на язик, — відповів Сашко, — воно не липне.

— На язик? — збентежився Петро, — Коли ти встиг?

— Не лячно було? — схвильовано поцікавився Гарік.

— Та що тут лячного, я обережно, тільки кінчиком, — відповів на це Сашко і махнув рукою на свої спроби знайти оцет, натомість він взяв найближчу пляшку з питною водою. — Бог з ним, з тим оцтом, пізніше знайду.

Сашко дрібно розтер невеличкий шматок матеріалу кухонним молотком для відбивання м‘яса. Зібрав пилючку до купи і крапнув туди трохи води, потім зліпив невеличку кульку. Кулька ніяк не хотілася зліплюватися, натомість лишила на пальцях чіткі білі сліди, які не хотіли відтератися.

— Це точно вапно! — вигукнув Сашко.

— І що це нам дає? — поцікавився Давид. — Це чогось варте?

— Тут — це скарб дорожчий за діамати, — відповів Сашко.

— Та не перебільшуй, — Давид зрозумів, що наввіть якщо не дорожче за діаманти, то все одно це щось цінне.

— З діамантів ти не зможеш побудувати надійний модуль на Місяці, — сказав Петро, йому захотілося підтримати Сашка, — діаманти ти не використаєш для абсорбції вуглекислого газу та очищення повітря. Найцінніше, що все це не треба везти з Землі.

— І кому продавати? — спитав Давид.

— Знайдемо, кому — сухо кинув Сашко, він уже мав свої прикидки, але не хотів розкривати усе одразу.

Поки говорили, Сашко дістав грубу чавунну пательню і приніс з комори переносний газовий пальник.

— Ого, оце агрегат! — здивувався Петро, — Навіщо він тобі тут?

— Потім розкажу. А поки що дививсь, — сказав Сашко, поклав дуже невелику кількість зразка на центр пательні, і ввімкнув пальник.

— Ти впевнений, що атмосфера модуля на таке розрахована? — збентежився Петро, Гарік і Давид тривожно переглянулися.

— Взагалі, не дуже, — спокійним тоном відповів Сашко, — але я не довго.

Сашко підкрутив пальник, щоб утворилося щільне вузьке полум‘я і спрямував його на грудку посеред пательні. Через пару хвилин грудка загорілася сліпучим білим світлом.

— Оце воно! «Друге світло»! — вигукнув Сашко, загасивши пальник. — Це точно вапно.

Сашко сховав приладдя в комору, пательню лишив у раковині, взяв ще чотири бляшанки пива і вся група знову засіла у ситуаційній кімнаті.

Щойно всі зайняли свої місця, кожен сів там само, що і першого разу, роздався голос з динаміка годинника Давида:

— Повідомляємо, що евакуаційний транспорт прибуде за тридцять хвилин. Резидент Lunar Energy, ви маєте вчасно повернутися до транспортного модулю. Евакуаційна служба не буде на вас чекати.

— Я залишаюся в модулі Академії, — сказав Давид до свого годинника, — Евакуюйте без мене.

Відповіддю стала тиша. Яка тривала майже хвилину. Ніхто не наважувався її порушити перший.

— Так, ви можете залишитися в поточній резиденції. — почулося з годининка. — Відповідальність за всі наслідки вашого рішення буде лежати на вас. Підтвердіть будь ласка.

— Підтверджую, — сказав Давид і нетерпляче натиснув бічну кнопку відбою,— ну що, вип‘ємо за знахідку Гаріка?

— Мені теж будь ласка передай банку, — сказав на це Гарік, — вечір перестає бути томним.

10. Перша ніч

Вони ще могли сходити подивитися на евакуацію зламаного транспорту. Але були надто втомлені після подорожі до печери і возні з аналізом зразка.

Коли Гарік без особливого ентузіазму зазначив:

— Можна було б і сходити. Не обов‘язково іти впритул, можна трохи підійти і поспостерігати здалеку.

Сашко заперечив:

— Треба нові скрубери прикручувати до скафандрів. Їхня кількість обмежена, а їхнє відновлення забирає багато часу.

Тоді своє слово сказав і Давид:

— Та ну його, знову ці скафандри натягувати, давайте уже лягати, завтра будемо вирішувати, що там з вапном. Попереду багато роботи.

— Тоді ходімо в спальний відсік, — сказав Сашко, — ви йдіть, а я тут поприбираю.

Петро і Гарік пішли до ліжок, а Давид затримався.

— Я тобі допоможу, — сказав він, Сашко дозволив йому, без особливої вдячності.

Сашко одразу схопив, що Давид хоче лишитися наодинці не заради брудного посуду. А щоб обговорити родовище вапна. Це теж було корисно, і Сашкові подобалося, що вони зможуть поговорити лише вдвох.

Опинившись в одному відсіці з Петром, Гарік відчув ніяковість і не знав, що з нею робити. Він чекав, що щось скаже Петро. Але той мовчав.

Думки Петра були десь поруч із Сашком і Давидом. Він навіть на мить пошкодував, що не залишився з ними третім. Але це виглядало б дивно — бруду там було небагато. Та й не хотілося показувати свій інтерес до цієї історії з печерою та вапном.

Петро взявся за постіль — розірвав целофан, швидко застелив своє ліжко, він обрав одну з верхніх полиць, потім зробив те саме для нижньої. Петро вже знав, що її обере Сашко.

Гарік мовчки повторив. Спершу своє — він обрав верхню полицю навпроти Петра. Потім — нижнє.

Сашко і Давид ввійшли в спальний відсік, ще продовжуючи розмову, яка судячи по тону голосів була жвава:

— Ділянка в три акри належить Академії НОФ, — говорив Сашко до Давида, їх було чути ще із ситуаційної кімнати. — Ми за неї майже нічого не платили, лише акциз за внесення до кадастру. Ділянка належить нам.

— Право власності на ділянку це одне, а на відкриття ресурсу — це інше, — в притаманній юристам манері нудів Давид.

— Спокійно! — сказав Сашко якраз коли обидва ввійшли в спальний відсік, — усі будуть в плюсі.

Він оглянув ліжка і кинув до Петра:

— Ви вже розподілилися? Куди мені лягати?

Петро нічого не сказав, лише кивнув головою.

— А ви що, руки мити не будете? — сказав Давид.

Гарік помітив, що трохи вище зап‘ястка рука в Давида блищить від вологи, напевно погано витер.

— У мене чисті! — сказав Гарік.

— А я вже об ваші простирадла витер, — хіхікнув Петро.

Сашко підхопив сміх Петра, а Давид мовчки вліз під ковдру і вже під там почав знімати одяг, недбало викидаючи його на підлогу.

Першим вирубився Давид. Щойно вони вже не були вдвох, Гарік розслабився і став чіплятися до Петра:

— Розкажи про НОФ.

— Зараз?

— А чому ні? Потім будуть інші теми. А мені цікаво узнати, що вас з Сашком привело сюди.

Сашко неспішно роздягнувся, охайно склав весь одяг на спеціальному тримачі і пірнув під ковдру.

— Ми будемо заважати розмовою, — сказав на це Петро.

— Говоріть тихенько, і не будете, — сказав на це Сашко і повернувся лицем до стіни.

— Ну добре, — здався Петро, — залазь до мене на полицю будемо шепотітися про НОФ.

— Схоже, у тебе є якісь конкретні питання, — сказав Петро, коли обидва вмостилися на верхній полиці.

— Так, мене дуже зацікавили інтердискрети, я глянув на планшеті, в збережених базах схоже саме по цій темі нічого нема, тож доведеться чекати, поки ми повернемося на Землю.

— Уяви, що є кванти часу та кванти простору, — тихо, але достатньо, щоб Гарік чув кожне слово промовляв Петро. — Що їх розділяє? Щось, що не є ані часом, а ні простором. Як бетон між цеглинами. Це і є інтердискрети

— Це азбука. Я вже це зрозумів. Поясни інше, я не розумію, чому потрібна одночасно і Омега НОФ і Ксі, чому необхідно мати два параметри, коли ви не знайшли навіть одного?

— Ну по-перше не ви, а вони. Я сам не є шанувальником НОФ і налаштований дуже скептично… — почав свою розповідь Петро.

Сашко на нижній полиці насправді не спав. В маленькому кубрику навіть шепіт було чути досить добре. Він уважно ловив кожне слово Петра, бо вперше не на папері, а в живій розмові мав можливість чути викладення іншою особою його власної концепції. Ще цікавішим було чути це від явного опонента, чи навіть трохи войовничого ворога.

Розмова на верхній полиці тривала. Хоча було не холодно, Петро протягнув руку і накрив їх обох ковдрою, руку він не прийняв, так що вона так і лишилася лежати на Гаріку. Хвиля незрозумілих почуттів на коротку мить охопила Гаріка, він не мав слів для їхнього опису, і навіть не хотів шукати, зараз він зосередився на поясненнях Петра. Гарік перетворився весь у слух.

— Омега НОФ — це стала, — говорив Петро, — константа, вона визначає глобальний тиск не-онтичного на наш явний світ, а Ксі – це локальний параметр, в кожному проміжку простору, і навіть часу, він може змінюватися. Це особливо помітно там, де ми маємо справу з випадковостями. Частково, сліди Ксі ми вже спостерігали у тому, як комп‘ютери генерують псевдовипадковості, але там це практично неможливо виміряти і формалізувати у строгому науковому сенсі…

Розмова тривала довго, не менше як годину. Гарік переважно мовчав, лише пару разів він поставив короткі уточнюючі питання.

Сашко тихенько, на нижній полиці, в цілому погоджувався з формулюваннями Петра. Лише пару разів він почув речі, що в нього викликали емоції, які йому було важко стримати, він почав гучно перевертатися з боку на бік, а раз не витримав і театрально закашляв. Тоді Петро міняв свої формулювання і це заспокоювало вовтузіння Сашка на нижньому ліжку.

В якийсь момент Сашкові здалося, що він чує хропіння Гаріка. Але Петро продовжив свою розповідь і договорив ще кілька тез. Можливо, щоб закріпити сон хлопця. Можливо, зрозумівши, що його уважно слухає Сашко, з яким він ще жодного разу не вступав у відкриту полеміку.

11. Лабораторія ксенопалеонтології

Усі прокинулися майже одночасно. Як такого сніданку не було, ніхто не відчував голоду.

Гаріка найбільше здивувало, що коли підняли шторки ілюмінаторів, Сонце стояло майже на тому самому місці, що ввечері. Його тут наче вмикали і вимикали тумблером, що керував шторками. Хлопець знав, що дні на Місяці тягучі, але тільки тепер побачив, на скільки це конфліктує з тим, до чого звик людський мозок.

Давид сходив на камбуз і приніс з собою пиво.

— О! Чудова ідея! — сказав Петро, — я теж схожу.

— Мені теж візьми, — відгукнувся Сашко.

— І мені! — навздогін кинув Гарік.

Петро скрився за дверима спального модулю.

— Хоча не впевнений, що бухати з ранку гарна ідея, — сказав Сашко з-під лоба до Давида.

— А що? Мені за регламентом положено два дні на акліматизацію. Ви з Петром самі собі господарі. А Гарік взагалі турист, може випивати хоч кожного дня.

— Якщо подумати, все це так, — підсумував скоріше для себе Сашко, він почухав підборіддя, — вчорашня знахідка і справді варта ще одного дня святкування.

— Це ж пиво. Можемо трохи випити, а тоді сядемо разом писати бізнес-план, чи комерційну пропозицію, — сказав Давид.

Тільки Гарік мовчав. Його в середині щось гризло. Вчорашнє пиво йому сподобалося. Але чи сьогодні це буде так само? Раптом, він втратить над собою контроль і повагу Петра?

Ще до того, як Петро повернувся з пивом, Давид почав свою промову, наче всю ніч не спав, а обдумував її:

— Нам потрібна якась нова структура. Я вже вчора тобі казав, Сашко. Lunar Energy не дозволять вам заявити права на ресурс. Вони у вас відсудять цю землю, доб‘ються скасування кадастрового запису. Я сам не раз займався такими справами на боці корпорації і вже знаю, як саме вони будуть це зробити. Треба підняти їм ціну за такий крок.

— Ти зараз будеш знову говорити про Лабораторію ксенопалеонтології? — саркастично кинув Сашко.

— Що за ксенопалеонтологія? — поцікавився Петро, який саме повернувся з пивом, одну банку протягнув Сашку, іншу Гаріку, а третю лишив собі.

— Давид пропонує заснувати повнітю некомерційну структуру, — говорив до Петра Сашко, — і від імені Академії передати їй у статутний капітал права на мінерали. Тоді Lunar Energy не встигне нічого зробити. У недержавної, суто наукової, некомерційної структури вони не наважаться щось вигризати. Крім того, вапно стане не просто мінералом, а науковим артефактом. Вапно теж можна буде продавати, але вже після того, як його спише Лабораторія.

— Як на мене, це геніально! — сказав на це Петро, — В чому проблема?

— Давид хоче частку в цій Лабораторії, — дуже тихо сказав Сашко.

— Я не хочу частку! — обурився Давид, — За кого ти мене приймаєш? За якогось жебрака? Мені от зараз стало дуже сумно, що ти таке про мене подумав. Хоч я працював клерком у корпорації, я жива людина. Мені не потрібна частка. Я хочу, щоб усе працювало, і щоб корпорація не відібрала те, що їй не належить. Бо я знаю, вона це зробить, навіть якщо не хотітиме. Знайдеться якийсь менеджер чи юрист, який змусить їх це зробити, якщо ми не забезпечимо залізобетонно всі свої тили.

— Я думаю, що Давид тут правий, — спокійно сказав Петро, зробивши великий ковток пива.

— Як ти собі уявляєш? — зауважив Сашко, не поспишаючи відкривати свою банку. — Брехати, що там є точно органіка?

— Навіщо брехати, — втрутився Давид, — напишемо обережно: попередній огляд печери науковими експертами Академії НОФ дав підстави вважати, що в покладах можуть міститися важливі палеонтологічні знахідки, які змінять розуміння формування Сонячної системи та поширення життя у Всесвіті.

— Ми зробимо прес-конференцію онлайн, ще перш, ніж Lunar Energy дізнається про печеру, — підхопив Петро, — і перш, ніж вони дізнаються, що печера вже передана науковій установі – Лабораторії, і заявлена як майданчик розкопок.

— А хто буде засновиком лабораторії? — насподівано втрутився Гарік, подивившись на Давида, наче шукаючи очима схвалення з його боку, — має ж бути наглядова рада, директор, все таке?

Давид відвернувся від Гаріка і глянув у очі Сашка:

— Нехай єдиним засновником буде Академія НОФ, так буде менше мороки з паперами, — сказав Давид, — а наглядову раду наберете з числа вчених, які уже працюють в Академії. І хто жодного разу не ступав на поверхню Місяця і ніколи не ступить.

— А це ок, що фізики високих енергій раптом почнуть займатися палеонтологією? — зауважив на це Петро.

— Нічого страшного, — відповів Сашко, — у нас є підрозділ з пошуку сигнатур позаземного життя. Наберемо людей звідти.

— Тоді який наступний крок?

— Треба спершу подати в реєстр заявку на упорядження негромадської організації, — сказав Сашко, — я таке робив уже не раз.

— Може я займуся? — невпевнено, навіть сором‘язливо вставив Давид.

— У тебе буде інша робота, — сказав на це Сашко, і нарешті відкривши пиво зробив невеликий ковток, — у мене уже є спеціалісти, які і так отримують зарплату. Юристи, фандрайзери, наукові рецензенти.

Давид і Сашко перебралися до ситуаційної кімнати, щоб скласти дорожню карту і почати конкретні дії. Гарік знову залишився з Петром наодинці.

Гаріка гнітила тиша, але він не наважувався її порушувати. Петро якийсь час смакував пиво, а потім сказав до Гаріка:

— Піду гляну, що вони без мене там накреативили.

І залишив хлопця самого. Гарік вночі погано спав і відчув приступи сонливості. Він ліг у своє свіже, ще жодного разу не використане ліжко і швидко заснув.

12. Пізній обід

Гаріка розбудив Петро. Знову відкриті шторки. Знову Сонце на тому самому місці. Навіть крізь затемнений захисний шар, воно виглядало надто агресивним.

— Ходімо їсти, вже все готово, — сказав Петро поворушивши Гаріка за плече, — ти ще спиш?

— Ні, я вже давно прокинувся, просто лежав, — заспаним голосом заговорив Гарік і відкинув ковдру.

— Ти що, в одязі спав? — здивувався Петро.

— Та я так ліг, відпочити. Це не справжній сон, — виправдовувався хлопець. — Коли я сплю вдень, то завжди у одязі. Вдома завжди так було.

— Виспався?

— Та я і був виспаний. Просто полежав. Не хотів вам там заважати. А що будемо їсти?

— Сам побачиш, — сказав Петро і вони вдвох пішли до їдальні.

«Знову руки не помив, — подумав Гарік, — сподіваюся, Давид не доколупається хоч цього разу».

В їдальні, на столі чекала смажена курка та регідратована картопляна пюрешка. Були всякі кетчупи, соуси, питна вода і хлібці тривалого зберігання.

Сама їдальня — це був невеличкий куточок відділений від камбузу невисокою стійкою.

— Ви її на тій самій пательні смажили? — поцікавився Гарік дивлячись на Давида. На Сашка прямо в очі дивитися він ще боявся.

— На тій самій! Чавунній, — весело відповів Сашко.

Курка та все інше не були ані смачними, ані не смачними. Вони були просто інакші. Всі якийсь час їли мовчки. Першим заговорив Петро до Гаріка, який сидів поряд:

— Вони запустили процес реєстрації Лабораторії ксенопалеонтології.

— Не вони, а ми, — виправив одразу Сашко.

— То у нас є тепер ще і Лабораторія? — піднесеним тоном вигукнув Гарік.

Сашко вже завершив свою трапезу і взявши однією рукою тарілку, щоб занести її в мийку, іншою, поки обходив стіл, покуйовдив волосся Гаріка:

— Так, все правильно, юначе, у НАС є Лабораторія.

Серце Гаріка забилося швидше. Від самого старту з Землі Сашко вперше торкнувся його, та ще й в такій дружній, безпосередній формі. Гарік відчув, наче жир з рук Сашка, якими він щойно рвав курку, впитується в його кучеряве волосся, але не наважився ані відвести голову, ані сказати хоч слово про це.

Натомість він сказав, звертаючись до Давида:

— І що робимо далі? Який наступний крок?

— Далі всі відпочивають ще день, — відповів натомість Петро, — вся робота буде йти без нас. На Землі. Поки не владнаються юридичні і адміністративні питання, будемо робити все, задля чого ми сюди прибули.

— Тобто? — вимагав роз‘яснненя Гарік, цього разу він дивився на Петра. Щоб не здатися нечемним.

— Завтра до обіду я з Сашком поїду дивитися детектор на фабрику, — говорив Петро. — Після обіду на фабрику поїдуть Сашко та Давид.

— Так, я маю нарешті зробити свої справи, — продовжив замість Петра Давид, — формально це займе у мене годину-дві.

— А чому відрядження аж на два тижні? — поцікавився Гарік. Насправді, його більше непокоїло, що завтра він залишиться спершу на півдня тільки з Давидом. А потім… тільки з Петром.

13. Знову удвох

Під стелею загули вентилятори, Гарік встав на стілець і підставив щоку під струмені повітря, яке здавалося свіжим і пахло нічим.

— Сашко, облиш посуд, — сказав встаючи з-за столу Петро, — ви з Давидом ідіть в ситуаційну і робіть свої справи, а ми з Гаріком помиємо миски і позамітаємо тут.

Гарік і Петро залишилися тільки вдвох, але цього разу хлопцеві не було страшно. Петро спершу запарив чаю для двох, а потім зайнялися прибаранням.

Гарік поскладав посуд в мийку, Петро показав як. Потім вони разом протерли підлогу вологою шваброю і протерли стіл.

Далі сіли чаювати.

— Чому ви весь час кажете «фабрика»? — сказав посьорбуючи гарячий чай Гарік.

Йому пекли губи, чай ще був гарячий. Але він бачив, як спокійно п‘є свій напій Петро, і хлопець не хотів здатися слабаком.

— Хіба я не казав? — здивувався Петро, — «фабрика» — це ціла агломерація, що належить корпорації Lunar Energy. Це складні установки з переробки руди і упаковки, скраплення гелію-3, для подальшої відправки на Землю.

— А детектори? Куди ви їх будете ставити? — спитав Гарік.

— Детектори вже встановлено, це ти після пива усе позабував? — покепкував Петро. — Вони стоять на електростанції ядерного синтезу, що живить усі об‘єкти корпорації. Там ідуть процеси з високоенергетичною плазмою, це ідеальне середовище для дослідження народження і поглинання часток. Ми будемо досліджувати не появу якихось унікальних частинок, а статистику появи, розпаду і поглинання уже відомих.

— Я не знаю, чим зайняти ці вісім днів, — зітхнувши з розпачем промовив Гарік. Чай уже не здавався таким гарячим.

— Не вісім, а шість, два вважай вже минуло, — зауважив Петро. — Спитай Сашка, може він тобі роботу якусь знайде. Покаже як в печі відновлювати скрубери.

— Я боюся сам питати, — знизивши погляд сказав Гарік, — можеш сам у нього спитати?

— Оце поворот! — засміявся Петро, — Але добре, спитаю.

— То спитай його, чи він дасть мені один скрубер і ровер на пару годин, — набравшись сміливості випалив Гарік.

— Хочеш відвідати свою печеру?

— Та ні, довкола поїздити, може ще одну печеру знайду, — захіхікав хлопець.

Петро допив свій чай. Побачив, що чашка Гаріка теж порожня, він обидві склав до мийної машинки, вимив руки і сказав:

— Я спитаю.

14. Діксон Райтер

Після ситного обіду і чаювання всі четверо розсілися на диванах ситуаційної кімнати.

Недовго порадившись, усі чевтеро дійшли згоди, що буде краще тримати шторки ілюмінаторів весь час закритими і жити лише в штучному освітленні. Яке тут виглядало більш прероднім.

Сашко колупав якийсь документ у ноутбуці, Петро і Давид попивали каву. А Гарік читав щось у планшеті.

— Що ти так вдумливо читаєш? — спитав Давид, відклавши чашку в бік і нагнувшись в сторону планшета Гаріка, — зараз вени на лобі повилазять.

— Та це «Детектив Гілл» Діксона Райтера, — не віднімаючи очей від читання відповів Гарік, — вже двадцятий раз перечитую.

— Колаборативна фільтрація? — поцікавився Сашко відволікшись від ноутбуку.

— Ти про що? — спитав обернувшись до Сашка Петро.

— Ну, це насправді, і не колаборативна, і не фільтрація, — дещо менторським тоном почав пояснювати Сашко, — це як морська свинка. Але це зсув в літературі, точніше, в індустрії, який стався багато десятиліть тому.

Гарік відволікся від читання, відклав планшет і продовжив далі замість Сашка:

— Колись письменники отримували гонорар лише за написану книжку. Їм було байдуже, чи прочитають її сто разів, чи куплять один раз і поставлять на полицю, де її впродовж десятиліть ніхто не чіпатиме. Але з розвитком цифрових технологій з‘явилася можливість нараховувати авторам роялті, хай і копійчане, за кожне читання книжки. Чим краще книжка утримує увагу, чим частіше до неї повертається читач, тим більшим є гонорар автора. Це змусило переключитися авторів від скорописних романів до серйозних, багатошарових, поліфонічних творів. Коли кожне прочитання відкриває тобі щось нове. У книзі, її героях, та в тобі самому.

— І про що твоя книжка? — піднявши вгору брову спитав Давид.

— Мені важко описати в двох словах, — дещо знітившись відповів Гарік, — якщо хочеш, дам тобі почитати.

— Ти ж геніальний математик, — кинув Давид, — у тебе має бути топ аналітичне мислення і пам‘ять.

— Ніякий я не геніальний математик, — опустивши голову відповів на це Гарік, — я просто навчився вигравати конкурси, а це не одне і те саме.

— В чому ж різниця? — не заспокоювався Давид. — На конкурсах математичні задачі!

— Вони всі однотипні, — сказав на це Гарік, — там важливо не математику знати, а вгадати, який шаблон відповіді від тебе чекають.

— То виходить, ти махлював? — поцікавився Давид. — Чому не можеш зараз обрахувати простий параметр?

— Ні, я навчився розуміти тих, хто складає задачі на конкурсах. Але розуміти краще математику від того не став.

Троє чоловіків були однаково здивовані таким несподіваним зізнанням хлопця і аж підняли голови. Гарік це помітив і з легкою усмішкою сказав:

— Але я і не хочу її розуміти. Мені важливіше зрозуміти «Детектива Гілла», це цікавіше!

По цих словах всі четверо повернулися кожен до своїх справ, хоча і не до своїх думок.

15. Робочий день

Почався третій день на Місяці. Нарешті, робоча рутина. І одночасно, середина терміну перебування на базі всієї групи, ще три дні — і додому. Ця думка вперше відвідала Петра не як далека перспектива, а як щось близьке.

Вони з Сашком поїхали на ровері на «фабрику», яка знаходилася всього в парі кілометрів від бази, що належала Академії і в якій жила вся компанія.

— Ти молодець, що придумав ставити детектор на станції корпорації, — сказав Петро до Сашка, поки вони їхали ухабистою дорогою.

Стояв звичайний місячний день, біле сонце пекло нещадно, відбиваючись від реголіту воно неприємно сліпило очі, не допомогали навіть тоновані візери шоломів. Сашкові, який сидів попереду і мав керувати ровером, було важче. Він пропустив повз вуха нахваляння з боку Петра.

— А чому ти не поставиш ровер на автопілот? — після тривалої паузи спитав Петро, йому було ніяково через те, що Сашко нічого не відповів на попередню репліку.

— І пропустити всі веселощі? — сказав Сашко і його заразний сміх заскреготав у динаміках, вибішуючи Петра.

— Смійся будь ласка трохи тихіше, — сказав не витримавши Петро, – в мене зараз кров з вух поллється.

— Вибач, — сказав Сашко і втамувавши регіт заговорив тихим тоном, — я вже не знаю, чи було правильно зв‘язуватися з Lunar Energy. Це обходиться Академії так дорого, що часом мені здається, було б дешевше побудувати на Землі свій власний колайдер.

— А хіба дешевше було б екранувати магнітне поле Землі? — буденно питав Петро. Він не ніс жодної фінансової чи організаційної відповідальності, і зараз легко міркував у голос про ці речі, наче йшлося про вибір сорту ковбаси в супермаркеті.

Петро був незалежним. Не працював ні в Академії, ні в Lunar Energy. Власної лабораторії теж не мав. Писав, рецензував, жив з цього — як виходило.

З “фабрики” чоловіки повернулися як раз до обіду. Вже дорогою до бази, Сашко згадав, що не попросив Давида зайнятися приготуванням, він сподівався, що дорослий чоловік додумається і сам. Якщо ні, доведеться ще півгодини-годину провозитися на кухні. Хоча в роботі з детектором не було нічого виснажливого, ані фізично, ані розумово, вона вимотала і його, і Петра. Напевно тому, що було важко займатися чимось подібним після трьох днів перельоту з Землі і двох днів бурхливого відпочинку.

Петро справжню втому відчув як тільки вони скинули скафандри і вийшли з декомпресійного тамбуру. Він пішов і сів на найближче до нього ліжко. А Сашко попрямував до ситуаційної кімнати. Двері виявилися зачинені.

— Може зламалася? — не встаючи зі свого місця кинув до Сашка Петро. — Набери Гаріка, він зможе полагодити.

Сашко якийсь час стояв мовчки і думаючи про щось зовсім інше просто дивився на двері. Це був певною мірою шок, але не емоційний, а адміністративний. Це був ЙОГО простір і він вперше зіткнувся з ситуацією, коли двері перед ним були зачинені.

Нарешті замок клацнув і двері відкрилися. З них спокійно вийшов Давид, а слідом за ним і Гарік.

— Ми грали в карти, — опустивши погляд додолу тихо проговорив Гарік.

— Не хотіли, щоб хтось втручався в гру, — впевненим, дещо гучнішим, ніж треба було голосом, сказав на це Давид, спершу глянувши на Гаріка, потім на Сашка, потім на Петра.

Сашко був байдужий до сцени і пішов крізь ситуаційну кімнату до камбузу. Він вже зрозумів, що ніхто обід не готував.

Петро хіхікнув, бо коли подивився на тумбочку біля ліжка, побачив, що колода карт лежить саме там. Побачивши, як знітився Гарік, Петро розвернувся і ввійшов у ситуаційну кімнату. З камбузу почулося вовтузіння з сковорідками та каструлями. Допомагати саме зараз Сашкові у Петра бажання не було.

Він повернувся в спальний відсік. Карт на тумбочці уже не було.

— Ідіть, допоможіть там Сашку з обідом, — кинув Петро до обох, — я дуже втомився, голова болить, трохи хочу полежати.

— І що такого важкого було на фабриці? — огризнувся Давид, натомість Гарік злетів ракетою і уже був напівдороги до Сашка.

— На фабриці нічого, — сказав на це Петро, накриваючись ковдрою, він і не подумав, що ліг на ліжко Давида, — але дорога — це пекло. Особливо назад.

15. Скруберна піч

Наступного дня Сашко залишився на базі з Гаріком, а Петро з Давидом поїхали на фабрику.

Гарікові ще важко було звикнути до скафандру і сприймати це як частину реальності. Все чухалося, раптово пітніли неочікувані ділянки тіла, звук у динаміках був дуже не схожий на живий голос.

Сашко повів хлопця за основні будівлі їхньої бази. В цей сектор не було жодного ілюмінатору, і Гарік побачив ці прибудови вперше. Сашко назвав це «геліопіччю». Тут вони мали відновити повітроочисні картриджі для скафандрів, скрубери.

Найпомітнішою частиною конструкції була невисока, метри два, вежа, Гарік довідався, що це називається «поворотний концентратор». Вежу оточував масив дзеркал, розташованих півколом і повернені до неї наче соняхи.

Внизу вежі була власне піч. Вхід до неї закривали гойдальні дверцята, які вільно відкривалися в обидва боки. Від них йшов горизонтальний жолоб, а на тросі – каретка, а трос був навідаль прив‘язаний до коробу.

Сашко почав крутити короб, наче у якійсь сільській криниці, і з-за дверцят виїхала порожня каретка. Туди необхідно було скласти скрубери.

У Гаріка зачухалася брова, на душі стало млосно, він зрозумів, що доведеться терпіти спеку, але ще не знав, скільки часу займе весь процес. Питати в Сашка соромився.

Працювати треба було мало що в скафандрі, але і в спеціальних теплозахисних рукавицях з манжетами, що доходили майже по плече. Сашко все робив чітко і вправно, наче тільки цим і займався усе життя.

Гарік взяв з возика, в якому вони приволокли скрубери, перший ліпший і спробував сам завантажити у каретку. Це виявилося не так легко.

— Головкою на цей бік, — зауважив Сашко і переклав скрубер правильно.

— А чому це все не роблять роботи? — здивувався Гарік.

— Бо ми ще стільки не заробили, — усміхнувся Сашко.

— Тут день взагалі колись закінчується? — спитав Гарік.

— Ти що, не знаєш, скільки триває день на Місяці?

— В довідниках писали, приблизно два тижні. Але то довідники. А тут – Сонце над головою, що майже не рухається, а тільки тисне зверху без пауз.

— Можеш піти в модуль, перепочити, — відреагував Сашко.

— Та ні, це ще той скафандр зінмати – надягати. Я вже краще дотерплю. Все одно тут якось прикольніше, ніж коли летіли в ракеті. Як згадаю, як оце будемо вертатися. То і жити не хочеться.

— Який наступний? Давай оцей завантажимо, — сказав Сашко і вже спрямував руки до картриджа.

— Ні, давай спершу цей, — сказав Гарік.

Сашко на мить затримав руки.

— Добре, цей.

Коли каретку було навантажено, Сашко дозволив Гаріку самому крутити короб, щоб розмістити її у гирлі печі. Далі Сашко перемістився до іншого сектору і почав крутити ручки і короби, регулюючи «шторки» щоб піч нарешті почала розігрів.

— Це дуже відповідальний етап, — пояснив Сашко, — діафрагми треба відкривати поступово, інакше скрубери потріскаються, нагрів треба починати плавно.

Виявилося, що цей етап зайняв десь півгодини. Гарік спостерігав за кожним рухом максимально уважно і відзначав кожен інтервал, слідкуючи за годинником на руці. На рукаві скафандру був спеціальний прозорий відсік, але крізь нього цифри здавалися розмитими і треба було напружитися, щоб їх розгледіти.

Хоча Сашко казав, що температура в печі перевищує тисячу градусів, особливого тепла до них не доходило. Якби Сашко не попередив хлопця вчасно, він би легко пішов до печі впритул і навіть поклав у неї руки.

— А навіщо ми відновлюємо ці скрубери зараз? — поцікавився Гарік, закладаючи в каретку чергову партію. — Ми ж скоро їдемо.

— По-перше, щоб не займатися цим коли повернуся сюди наступного разу, — сказав Сашко, спираючись на довгий шест з гаком, яким він щойно діставав з каретки уже готові, гарячі скрубери. — По-друге, чесно кажучи, я думаю над тим, щоб нікуди не їхати звідси.

— Як так? — здивувався Гарік, — А так можна?

— Чому б і ні? Тут тепер буде купа роботи з Лабораторією ксенопалеонтології, якою треба буде займатися на місці.

— А мені?

— Хочеш залишитися? Тобі ж не подобався Місяць, згадай, як ти розплакався у ракеті.

«Невже він таки помітив мою істерику після TLI?» — подумав Гарік, але і бровою не видав свої почуття, натомість швидко заговорив:

— Я? Не думав про це. Але коли ти сказав, що це можливо, то мені дуже захотілося. Буду тобі підсобним робітником, скрубери відновлювати, я вже це вмію, посуд мити, щоб ти не відволікався.

— Ти будеш найдорожчим підсобним робітником на Місяці, — захіхікав Сашко, але вже іншим, цілком спокійним тоном додав, — але я можу це собі дозволити.

Коли вони вже роздягалися в декомпресійному тамбурі, Сашко дуже тихо, майже на вушко сказав Гаріку:

— Ти ж там тільки нікому не розказуй про нашу розмову.

Гарік мовчки кивнув.

— Можна і мені до тебе одне прохання? — ніяковіючи сказав Гарік. Йому треба було набратися сил, щоб наважитися, він знав, що кращої ситуації може вже і не бути, але і не хотів, щоб це звучало як торг.

— Так, кажи, — спокійним тоном сказав Сашко.

— Можна мені покататися на ровері… самому?

— Я чекав, коли ти це попросиш, — сказав Сашко і більше нічого.

Коли Сашко і Гарік повернулися до житлового модулю, на них там уже чекали Давид і Петро, які повернулися з фабрики. Обидва виглядали виснаженими.

— І що ви там робили сьогодні цілий день? — хіхікнувши спитав Гарік у Петра.

— В карти грали! — суворо відрізав Давид.

16. Єдиний син

Справа йшла до вечора, але вечеряти було ще рано. Гарікові набридло сидіти самому у спальному кубрику і він ввийшов до компанії у ситуаційну кімнату. Сашко і Петро сиділи на дивані, і навіть не сперечалися, а просто обмінювалися репліками.

Давид сидів за столом перед ноутбуком. Гарік побачив на екрані заставку, яка свідчила про спробу встановити відео-зв‘язок з Землею. Хлопцеві одразу стало цікаво, але він не хотів, щоб Давид чи хтось інший помітив, що він підглядає.

Він звернувся до двох, що сиділи на дивані:

— Вам зробити каву?

— Дякую, не треба, — сказав Сашко.

— Мені зроби, будь ласка, — сказав Петро.

Гарік кивнув головою, але не спішив до камбузу. Він хотів дочекатися і побачити, чиє лице вспливе на моніторі ноутбуку Давида.

— Привіт, тату! — нарешті вигукнув дзвінкий голос юнака на екрані.

— Привіт, синку, — сказав Давид і зайорзав на стільці, він відвів погляд від екрану і побачив усміхнене лице Гаріка.

Гаріку стало трохи ніяково і він поспішив на камбуз, робити каву. Тим більше, що екран знову завис на кілька секунд.

На камбузі, замість помити ті чашки, що вже лежали в раковині, Гарік дістав нові. Йому хотілося швидше впоратися з кавою, щоб не пропустити нічого цікавого. Він навіть не став робити каву собі, а зробив тільки Петру, щоб швидше впоратися і повернутися до ситуаційки.

Коли Гарік ввійшов до кімнати, то спершу кинув оком на монітор Давида, там він знову побачив приємного юнака, який тримав перед собою якусь потерту дошку, яку колись, схоже, вкривали яскраві візерунки.

— Граю з мамою, — чувся приривчастий голос з динаміків, — але з нею не те саме, що з тобою.

— Потерпи ще днів десять, — сказав схилившись ближче до ноутбука Давид, Гарікові здалося, що він намагається спиною закрити екран від нього, — я повернуся, і ми зіграємо.

Знову пауза в дві-три секунди. Гарік використав їх, щоб покласти каву на столик біля Петра.

— А ти не будеш? — піднявши брову спитав Петро.

— Та я передумав, — знітившись, відповів Гарік, — може пізніше.

Тим часом Сашко не спиняв своєї репліки до Петра, повністю ігноруючи появу Гаріка з кавою:

— Я думаю, що ми неонтичне шукаємо не там. В звичайній баріонній матерії воно надто приховане, скомпенсоване іншими силами.

— Тоді треба шукати неадронну матерію, — взявши чашку до рук спитав Петро.

Обидві репліки зацікавили Гаріка і він навіть якось забув про відеодзвінок Давида.

— Нічого страшного, — знову заговорив дзвінкий голос з динаміків і знову перемкнуло увагу Гаріка, — ця дошка пережила вже п‘ять поколінь нашої родини. Потерпить і ще десять днів.

— Не правильно казати «неадронна матерія», — говорив Сашко. — Правильніше сказати «стабільні неадронні структури. Топологічні, солітонні, чи інші.

— Але матерія казати зручніше, — сказав на це Петро і відсьорбнув кави. — Ми взаємодіємо з світом через матерію.

— Дуже поширена ілюзія, — сказав на це Сашко. — Ми не торкаємося чистих нуклонів. Наша шкіра, зір, навіть слух – все це взаємодіє з електронними оболонками. Тобто з полями.

— Добре синку, — сказав нарешті Давид, не дочекавшись репліки з того боку, — зв“язок надпаскундний. Я не можу в такому рваному режимі. Мене це бісить. Передавай привіт мамі.

Гарік обдумував почуте від Сашка і Петра, і тим часом подивлявся з-за спини Давида на його ноутбук, йому було цікаво ще раз побачити того юнака, який був такий не схожий на батька.

— Добре тату, — після тривалої паузи почулося з динаміків, а на моніторі засмикалося усміхнене обличчя, — з нетерпінням чекатиму твого повернення. Привіт мамі передам. Люблю тебе.

Замість сказати «я тебе теж», Давид хлопнув кришку ноутбука і наче в нікуди пробуркотів:

— Не зв‘язок, а якесь пекло. Добре, що скоро до дому.

І пішов собі на камбуз.

17. Допит і змова

Вечерю готували Сашко і Петро, Гарік знав, що там будуть цікаві розмови, але не наважився піти до них, відчуваючи, що там буде зайвий.

Він лишився з Давидом, і трохи повагавшись все ж наважився спитати:

— А з ким ти говорив по відео?

— Га? — не одразу зрозумівши, про що питає Гарік спалахнувся Давид, — А, це мій син, Джошуа. Єдиний.

— Сумуєш за ним? — спокійно спитав Гарік.

— Та напевно що.

— А чого ж не сказав в кінці, що любиш його? — Гарік відчув щем у серці, коли слова вже були сказані, він одразу пожалів, наче лізе не у свою справу, але вертати назад уже було пізно.

— Хіба він сам не знає? — пхикнув Давид.

— Ну, мені тато завжди каже, — сказав Гарік, йому було приємно, що Давид відповів на питання, а не став дорікати, що хлопець підслуховував його особисту розмову, — хоча теж знає, що я знаю.

— Скажу йому, коли повернуся на Землю, — усміхнувся Давид і почухав потилицю.

Тим часом, Петро і Сашко повернулися з камбузу, виносячи страви на вечерю.

— Ти б хоч тарілки порозкладав, — кивнув до Гаріка Сашко.

Гарік стрілою підвівся з місця.

Петро поклав на стіл підніс зі стравами.

— Та сиди вже, — сказав він, поклавши руку на плече хлопця і навіть трохи натиснув, щоб той сів на місце, — я сам зараз винесу і порозкладаю.

За вечерею вони говорили про майбутню лабораторію.

Сашко часто поглядав на Гаріка, але вголос на цю тему нічого не говорив. Гаріку було приємно ловити на собі ці змовницькі погляди, ніби Сашко уже вбачав у ньому свого майбутнього підсобника. Гарік кожного разу змовницьки мовчав, але раз не втримався і усміхнувся собі у тарілку, сподіваючись, що ніхто цього не помітив.

18. Дозвіл на бешкет

Петра розбудив до столу Сашко, коли все було готово для сніданку. Цього дня вони знову мали їхати на фабрику удвох.

— Консерви? — не до кінця відійшовши від сну кинув Петро, вмощуючись на своє місце біля Гаріка.

— Ну вибач, — сказав на це Сашко, — курка у нас була тільки одна. Є ще стейки, але я лишив їх на останній день, «прощальну вечерю».

Петро сказав своє слово без претензій. Але Сашко не міг не скористатися ситуацією, щоб ущіпнути Давида:

— Якби наші гості додумалися не в карти грати, а зайнятися кухнею, може б вони щось зготували цікавіше.

Давид не подав і виду. Гарік подивився на Петра і не впевнений, що говорить в тему, промямлив, ніяково розтираючи собі долоні:

— Карти були два дні тому. Сказав би, що втомився від кухні, я б прокинувся раніше і приготував сніданок.

— До речі, хто виграв? — спитав Сашко, накладаючи собі тарілку.

Повисла тиша.

— Виграла дружба, — весело порушив її Петро, — йому було шкода Гаріка, який закляк і наче загіптотизований дивився згори вниз на тарілку.

Давида ніщо не зачепило. Він продовжував трапезу в тому ж ритмі, наче на базі були ще якісь інші гості, які мали опікуватися кухнею.

— Дитячий садочок, — сказав на це Сашко, йому не сподобалося, що його питання проігнорували ті, кому воно було адресоване, — і це ти йому хочеш, щоб я довірив ровер і випустив на самостійну прогулянку?

Гарік в мить перемінився, він забув про усе на світі і грайливо аж підстрибнув в бік Сашка:

— То що, дозволиш?

— А ти точно не хочеш взяти з собою Давида чи Петра? — спокійно говорив Сашко, більшу частину його уваги вже поглинала трапеза, а сама розмова була лише фоном.

— Це буде не те, — сказав Гарік, — я хочу сам.

— Ну добре, щось вирішимо, — сказав Сашко і до кінця трапези не сказав більше і слова.

19. Сам на ровері

Гарік міцно тримався за кермо ровера і не вірив своєму щастю. Він їхав по оманливому і небезпечному реголіту, під сліпучо-білим сонцем і поряд не було нікого зі старших чоловіків.

Він зловив себе на думці, що вперше з часу відльоту з Землі опинився повністю сам у просторі.

Він думав, що спершу Сашко чи Петро проведуть йому детальний інструктаж, але обом було ліньки надягати скафандри.

— Квадроцикл знаєш, що таке? — спитав тоді його Сашко.

— Так.

— Керував ним хоч раз?

— Було таке.

— Ну там усе так само.

Далі йому на ноутбуці показали кілька картинок і дали мінімальні інструкції. З цими знаннями він пішов до боксу з ровером і сам його відчинив та вивів транспортний засіб під порожнє небо.

Він зробив кілька кіл довкола їхньої бази, трохи подумав, і все ж направив ровер до печери з вапном. Він згадав свою ямку, яку рив першого разу, і йому хотілося покопирсатися ще трохи.

Дорога не була рівна і кілька разів ровер сильно підстрибував. Одного разу після такого підстрибування на панелі загорілася червона лампочка. Добре було б зв‘язатися із старшими і спитати, чи треба щось робити. Але він вирішив, якщо ровер рухається, то все добре. А з лампочкою розбереться потім Сашко.

Здавалося, одне з коліс наче пробуксовує. Ровер наче втратив тягу, але все ще їхав. Гаріку цього було достатньо. Він зупинив ровер трохи поодаль від печери і якусь частину шляху пройшов пішки.

На відносно рівній ділянці Гарік спробував розігнати ровер до максимуму швидкості. Хоча швидкість майже не відчувалася, ровер став більше здрагатися і підстрибувати. Хлопець уявив на коротку мить, наче їде без скафандру у цілковитій пустелі і вітер розвіює його кучері. Подих перехоплювало від відчуттів. Але потім Гарік згадав про червону лампочку, вирішив не ризикувати і поступово збавив швидкість до такої, щоб ровер їхав плавно.

Голова гуділа від думок, а серце – від незвичних і надзвичайно гострих відчуттів. Він тут. Один. Нікого поряд. Йому в якусь мить навіть стало приємно уявити, що саме зараз він єдина людина на Місяці. Хоча це, очевидно, було неправдою.

20. День рибака

Поки Гарік катався на ровері, в ситуаційній кімнаті Сашко, Петро та Давид неспішно попивали пивко і базікали ні про що.

— І все таки, я тебе не розумію, — говорив ліниво, але разом з тим дещо пихато, зверхньо, Давид, — в вашої Академії НОФ стільки грошей, нащо вам ті датчики, ті неонтичні постійні і коефіцієнти.

Петра ця репліка здивувала, він підняв брову, але нічого не сказав, йому було самому цікаво, як відреагує на ці слова Сашко.

— А чим зайнявся б ти, маючи стільки грошей? — спокійно, без докору чи зверхності спитав Сашко.

— Це мені нагадує «День рибака», — вже іншим тоном, рівно, без пихи у голосі, заговорив Давид, — корпорація вбахала кілька мільйонів в маcштабне святкування «Дня рибака», типу тімбілдінг, мотивація і все таке. В кінці місяця звільнилося майже сто співробітників. Цього б не сталося, якби їм просто виплатили премії, замість наводити пафос і влаштовувати «свята» заради піару.

— Не розумію аналогію, — сказав на це Сашко, — і ти не відповів на питання, що б ти сам зробив, якби в тебе були гроші Академії?

— Ну можна було б знайти якусь ділянку з ільменітом, — намагаючись показати, що він глибоко «в темі» сказав Давид, — і почав би добувати гелій.

— Задля чого? — спитав Сашко.

— Гиблий номер, — не витримавши вставив своє слово Петро, — Lunar Energy монополіст, транспортний, інфраструктурний, якби вони дізналися, що ти хочеш тут добувати гелій, вони б тебе до Місяця і на парсек не підпустили б.

— Та ні, — втрутився Сашко, — нехай договорить думку. Уявімо, що корпорація йому дозволила розробляти власне родовище. Що далі?

— Як що далі, — сказав на це Давид, — робити бізнес!

— Ахахаха, — не маючи більше сил стримувати свої щирі емоції розсміявся Сашко, — на Землі мільйони людей, які роблять бізнес. Набагато простіший і більш прибутковий! Але що потім?

— Бізнес, це нудно, — підтримав його Петро.

— Це ви просто з жиру біситеся, — не повіривши йому сказав Давид.

— Ну чому ж, — не здавався Петро, — я ось вже життя мав досить скромний прибуток, і завжди уникав усього, що можна було б назвати «бізнесом». Це справді — нудно.

21. Один у полі

Петро занепокоївся відсутністю Гаріка. За трекером він помітив точку, звідки останнього разу був сигнал від ровера. Зв‘язку з ровером не було.

Особистий передавач Гарік теж вимкнув.

Петро почав метушитися. Але Сашко і Давид заспокоювали його – може хлопець захотів, щоб ніхто його не тривожив. Хотів в самотності насолодитися краєвидами. Тому вимкнув особистий передавач.

На Петра ці заспокоєння не дуже подіяли. Він побачив, що ровер відправив останній сигнал з точки відносно недалеко від їхньої бази. Він вирішив піти на пошуки Гаріка.

Сашко його відпустив, тільки попросив перевірити, чи особистий передавач працює. На випадок, якщо знадобиться допомога.

На базі лишилися Сашко і Давид. Вони й далі сиділи та попивали пивко.

— Хіба не можна було викликати резервний ровер з Lunar Energy? — спитав Давид.

— Можна було, — задумливо сказав Сашко, хильнув ковток пива і вже буденним тоном продовжив: — але це на крайній випадок. Поки що я не бачу жодної кризи. Такий виклик влетить нам в копійочку, тому я лишаю це на крайній випадок. Я думаю, Петро швидко знайде Гаріка.

Давид потягнувся губами до банки пива, потім з-під лоба глянув на Сашка і передумав робити ковток:

— Напевно, я поки не питиму більше. Раптом доведеться іти на допомогу Петру. Хотілося б хоч трохи триматися на ногах.

— Як хочеш, — сказав Сашко і ніби демонстративно зробив величезний ковток зі своєї банки.

— А взагалі, для чого тобі той Петро? — сказав Давид, виваливши пузо вперед і склавши на ньому руки.

Давидові було жарко, тому він підняв поділ футболки, так що Сашко побачив його виразний пуп і стежку не надто густого волосся.

— Це ж напевно коштує мільйони грошей, — завершив свою фразу Давид і почухав свою «стежку».

— Мені потрібен був зовнішній рецензент, по-своєму аудитор, — сказав Сашко, він хотів надати своєму голосу таких ноток, щоб ці слова не звучали як виправдовування, але судячи з міміки Давида, з нотками нахабної зверхності, йому це не дуже вдалося.

— А хіба роботів і датчиків не достатньо для забезпечення об‘єктивного контролю? — продовжив свій допит Давид.

Сашко зам‘явся. Він мав два варіанти відповіді і наче вагався, який з них йому обрати. Але зрештою вирішив озвучити обидва:

— По-перше, людина — є людина. Тим більше, у Петра вже є залізна репутація в потрібних колах. По-друге, мені хотілося виманити Петра у свій контур. Щоб поговорити з ним так, як неможливо поговорити на Землі — біля університетської кафедри чи на науковій конференції.

— Він же ненавидить твою теорію! — обурився Давид.

— Хіба це погано? — спокійно сказав Сашко.

— Але ж це хаос! Невизначеність!

— То це ж найкраще, що може бути! — наслідуючи тон Давида промовив Сашко.

22. Розімкнене коло

Сашко перший закінчив сьорбати свою банку пива. Він подумав, що було б добре сходити ще за однією. Але чекав, поки свою банку доп‘є Давид. Той не дуже поспішав.

Сашко кинув оком на банку, яку залишив після себе Петро. Підібравши момент, коли Давид відвернувся, він вхопив ту банку, підмінив своєю, і з теплим, лагідним задоволенням продовжив допивати пиво з тої банки. Він відчував себе бешкетуном, найбільше його зігрівало тепло від того, що Давид не помітив цього фокусу. А якщо і помітив, то не подав виду, що в розумінні Сашка було навіть краще.

Раптом запищав зумер передавача, який Сашко заздалегідь поклав поряд з собою.

— Я знайшов Гаріка, — чулося крізь рипіння у динаміку, — ровер тут неподалік, Гарік каже, що він просто вирубився і не хоче їхати, що нам робити?

— Ідіть до бази, з ровером потім розберемося.

— Але ж завтра потрібно буде їхати на фабрику, — говорив Петро, — краще зараз розібратися з тим ровером.

— Ти можеш не розібратися, і просто даремно прокрокуєш туди і назад, — сказав Сашко, його вже почали кусати блохи тривожності, але він все ще намагався тримати себе в руках.

— Та тут не далеко, — говорив Петро, кидаючи погляд на Гаріка.

Петрові здалося, що якби руки Гаріка не були скуті рукавицями скафандра, то зараз він кусав би нігті, а під шоломом його лице палало страхом. Страхом, що він наробив халепи. Петро намагався на ходу придумати рішення, щоб швидше повернути транспортний засіб на базу.

— Давай я хоча б огляну, — говорив далі Петро, — якщо що, ти мені по рації підкажеш, що там можна натиснути чи перезапустити.

— Добре, тільки відпусти Гаріка, — сказав на це Сашко, — нема чому вам вдвох туди пертися. Просто оглянь, і скажи що з ним.

— Гарік каже, що всі лампочки погасли і кнопка старт перестала працювати, — сказав Петро і не дочекавшись відповіді відключився.

Сашко і Давид чекали, що Гарік ось-ось повернеться і заглядали в ілюмінатор декомпресійки, вслуховуючись, чи там є якісь рухи. Час ішов, декомпресійний тамбур мовчав. Раптом знову запрацювала рація.

— Все як і казав Гарік, нічого не працює, — говорив Петро.

— Там під кермом є тумблер жорсткого вимикання, — сказав на це Сашко, — він розмикає електричне коло. Гарік міг випадково задіти його. Або ж могла статися програмна помилка, перемикання туди-сюди перезапустить мізки, тільки зачекай секунд 10.

Зависла пауза, Петро не роз‘єднував зв‘язок, тому Сашко міг чути його важке сопіння. Яке для нього звучало наче пісня, Сашко ловив кожну мікровібрацію подиху.

— Все зробив, нічого, — відзвітував Петро.

— Там під рамою, з боку коліс іде чотири дроти, по одному коло кожного колеса, — не шкодуючи слів, як можна детальніше і зрозуміліше пояснював Сашко, — буває вони від‘єднуються, якщо від‘єднується тільки один, то горить лампочка на табло, але якщо два і більше, тоді падає система і ровер вирубається. Перевір усі з‘єднання, якщо десь роз‘єдналося, встав штекери назад. Але важливо, щоб ти вставив усі штекери, які від‘єдналися. Тільки після цього зроби жорсткий рестарт за допомогою тумблера.

Петро вимкнув рацію. Гарік у своєму динаміку чув усе, що говорив Сашко, тож вони вдвох оглянули всі колеса і знайшли два розриви.

— Така космічна техніка, — говорив Гарік, — а тримається все на соплях.

— Це не соплі, це гнучкі з‘єднання, — не стільки знаючи, скільки здогадуючись, сказав Петро, — якби ці з‘єднання були жорсткі, то дроти б просто обірвалися бозна-де на першій же кочці, а так просто випадає штекер, який легко можна поставити на місце.

— Керований хаос? — захіхікав Гарік.

— Хаосом неможливо керувати. Скоріше, добре спроєктована антикрихкість, — серйозним тоном відповів Петро.

23. Чорний кристал

Щойно Петро запустив ровер і спробував стартувати, як чомусь колеса забуксували на реголіті.

В цю ж мить Гаріка ніби силою відштовхнуло до спинки сидіння.

— Нічого не розумію! — вигукнув Петро.

— Здається, це через мене, — сказав Гарік і протягнув свою долоню, на рукавичці чорнів куб. Ідеальної форми. Він не відбивав світла і не давав тіні.

Петро протягнув руку, щоб забрати той куб, але перш ніж його передати, Гарік повільно перемістив свою руку і заговорив:

— Дивися фокус. Коли тримаєш його на долоні, то він майже нічого не важить, але як тільки ти різко його пересуваєш у будь-якому напрямку, він стає дуже важкий. І чим більш різко ти його намагаєшся зрушити, тим важчим він стає.

Лише після цієї короткої інструкції Гарік переклав чорний кубічний кристал на долоню Петра і той одразу ж почав перевіряти, чи правду сказав Гарік.

Петро возився з ним доволі довго, пробуючи робити цей фокус з переміщенням то однією рукою, то іншою, переміщуючи кристал то вгору-вниз, то з боку в бік, то різко, то повільно.

— Бути такого не може! — вигукував раз у раз Петро, — Цей кристал порушує відомі мені закони фізики!

— Які саме закони?

— Схоже, в цього кристала різні інерційна та гравітаційна маса. За законом еквівалентності це неможливо!

— Але ж ти тримаєш його в руках, — захіхікав Гарік, забрав кристал у кишеню, зійшов з ровера і повільно пішов в бік бази, — ти їдь, а я по-маленьку донесу кристал, бо з ним ровер буксуватиме, або зовсім не зрушить з місця.

24. Лазерний лідар

Коли Гарік нарешті дотащив свій кристал до бази, Петро перебував там уже майже півгодини. І встиг за цей час добре «розпіарити» властивості знахідки Гаріка. Але ні в Сашка, ні в Давида предмет не викликав особливої цікавості.

— Може це і є твій шуканий інтердискрет! — вигукнув Петро, поклавши кристал на середину столу.

Трюк з різкою зміною ваги кристалу під час спроби різко зрушити його з місця на Сашка великого враження не справив.

— Дивися, він ідеально чорний, — говорив Петро, — і при цьому не відбиває тіні. Це не матерія і не енергія, а щось третє!

— От би лазером на нього посвітити, — мрійливо сказав Давид.

— Пффф. Де ти тут його візьмеш? — дещо грубувато жбурнув Петро.

— У мене є, — сказав Сашко, — лазерний лідар на ровері. Можна відкрутити головку і принести сюди. Але мені лінь одягати зараз скафандр.

— То може я схожу, — сказав Петро і вмить встав зі свого місця, вже готовий іти в декомпресійний тамбур.

— Та сиди вже, — відповів на це Сашко, ліниво підвівся і попрямував до шафи зі скафандрами, — ще не так відкрутиш, поламаєш. Або годину будеш возитися.

Сашко і Петро вовтузилися з лідаром і кристалом до глупої ночі. Направляли промінь то з одного боку, то з іншого, крутили кристал, потім взялися гратися ручками параметрів лазера. Першим здався Давид, попивши водички пішов спати.

Гарік ще трохи поспостерігав за Сашком і Петром, але потім не витримав і м‘яко відштовхнув від столу спершу одного, потім іншого. Втомлені чоловіки покірно сіли на диван і гратися лазером почав Гарік.

Він замугикав собі під ніс якусь мелодію і наче в ритм з нею став крутити ручки лазера, наче підбираючи не просто частоти, а гармоніку, ритм зміни частот.

У Сашка і Петра одночасно відпали щелепи. Над столом на коротку мить засяяла ідеальна бульбашка. Світло було м‘яким, неагресивним, але достатньо помітним, з чітким синюватим сяйвом, наче випромінювання Черенкова.

Бульбашка трималася якусь мить і щезла одразу, як тільки Гарік перестав крутити ручки.

— Кристал реагує на музику! — вигукнув Петро.

— Не на музику, а на ритм, — поправив його Сашко.

— Може пішли спати? — сказав своє слово Гарік.

Сам він спати не хотів, йому хотілося швидше відігнати старших, щоб побути трохи з кристалом наодинці, бо в нього було багато чудернацьких ідей, які йому хотілося втілити і перевірити самому, а не доводити чи захищати перед іншими.

— Напевно так, завтра мені на фабрику, — сказав Сашко, але йти не поспішав. Він глянув на Петра.

— Я у гальюн і спати, — сказав Петро і зник за дверима.

Сашко розглядав почорнілу поверхню, що утворилася на столі в місцях, де стільницю зачіпала бульбашка. Він провів по сліду пальцем. Здавалося, наче матеріал в цих місцях постарішав на роки чи десятиліття.

— Мене ще тут таке питання цікавило, — заговорив зненацька Гарік, — нащо тобі на ровері потрібен високоточний інтерферометричний лідар?

— Ну, це ще один спосіб знайти Омега НОФ.

— Розкажеш?

— Там схема трохи заморочиста. Якщо в двох словах, є маяки-тріангуляри, на базі, на фабриці, і ще один в третій точці. Коли ровер їздить по місячній поверхні, особливо, тими самими маршрутами, ми можемо відслідковувати, чи туди-назад він проходить ту саму відстань.

— Як це?

— Ну наприклад, від бази до фабрики він проїхав 1000 метрів, а назад – 1000 метрів і 10 нанометрів.

— І це може бути інтердискрет?

— Якщо разово – то навряд, але якщо системно, то можна зібрати статистику і обрахувати коефіцієнт НОФ, і подивитися чи він корелює на інших маршрутах.

— А чому б не зробити те саме на Землі?

— На Землі забагато шуму. Атмосфера, техніка, мікросейсміка, припливні деформації кори. Місяць у цьому сенсі тихіший.

— А Петро про це все знає? — дещо з уколом жбурнув Гарік.

— Так Петро ж мені і підказав цю ідею, ну як, підказав. Він якось просто кинув мені докір, що є дешевші способи знайти інтердискрети, ніж дорогі датчики на термоядерній станції.

Тим часом повернувся Петро. Він ніяк не відреагував на те, що ще здалеку чув своє ім‘я і неквапливо пішов до спального відсіку. За ним мовчки послідував і Сашко.

25. Стрілка осцилографа

Найбільш заспаним зранку був Давид, він останній увійшов до ситуаційної кімнати і протираючи очі перш ніж подивитися на стіл з бульбашкою кинув до загалу:

— Що за торжество?

— Та так, Гарік для нас ялинку нарядив, — дружньо покуйовдивши волосся хлопцю сказав Петро.

— Зараз ще не Новий рік, — ще не до кінця проснувшись вимовив Давид.

— Петро жартує, ми тут на порозі дивовижного винаходу! — сказав своє слово Сашко.

— Ну і де тут стрілка осцилографа? — спитав Давид, без агресії, але і без ентузіазму. — Куди дивитися?

— Ви тут розглядайте бульбашку, а я піду зроблю нам кави, — сказав раптом Гарік. — Тільки палець в неї не суньте, відпаде.

— А ти звідки знаєш? — спитав Сашко.

— Ідемо, я тобі допоможу, — майже одночасно сказав до Гаріка Петро і м‘яко обгорнув його плече, направивши хлопця до камбузу.

— Я олівець туди засунув, він вмить обвуглився, десь під столом валяється, пошукайте, — кинув Гарік і пішов з Петром робити каву.

З учорашнього вечора ніхто не помив за собою чашки. Поки Петро вмикав кавоварку, перевіряв рівень води та кави, Гарік взявся мити чашки.

— Ти що, всю ніч не спав? — спитав Петро, поки Гарік возився коло раковини з чашками.

— Так, але я зараз на такому драйві!

— У тебе ж сьогодні екскурсія з Сашком на фабрику, — зауважив Петро, — може відміниш і виспешся?

— Навіть якщо я зараз ляжу, я не засну, я думаю, екскурсія буде цікава, — сказав Гарік, йому не хотілося продовжувати цю тему і він заговорив далі дещо іншим тоном: — Слухай, але ж у осцилографа немає стрілки.

— Добре, що ти при Давидові це не сказав. Стрілка осцилографа, це не про прилад, це про перевірку на «технобикування».

— Як це?

— Довго пояснювати, потім розкажу.

— Ну хоч у в двох словах, що таке по твоєму технобидло?

— Людина з мінімумом технічної влади, яка використовує її як батіг.

— І він технобидло? — піднявши брову спитав Гарік.

— Ні, ти наплутав. Він перевіряв, чи серед нас є технобидло. Якби ти почав виправляти його – то ти був би технобидлом.

— Це якось несправедливо. І навіть підло.

26. Чому чума

Поки Гарік і Петро возилися на камбузі з кавою і сніданком, з ситуаційної кімнати почувся різкий гуркіт і крик:

— Боже! Чума!

Хлопцям на камбузі важко було зрозуміти, хто саме закричав, Сашко чи Давид. І Петро, і Гарік одночасно побігли на крик.

Стільниця в місці, де раніше сяяла бульбашка оплавилася по краях і обвалилася на підлогу, бульбашка котилася сама собою зі сторони в сторону по килиму, лишаючи по собі потемнілі плями.

Давид стояв ногами на дивані і з жахом дивився на бульбашку. Сашко стояв спокійно, і все ж спритно перестрибував з кутка кімнати у куток, щоб не дай боже не пересіктися з бульбашкою.

Найдивніше було те, що куб в центрі бульбашки тримався рівно, незворушно відносно її країв. Наче жив у іншому Всесвіті. Не підвладний простору і часу.

Гарік вмить оцінив ситуацію, і перш ніж хтось щось встиг сказати стрибнув до лазера, щось поклацав на планшеті і спрямував промінь в центр чорного кристалу.

Бульбашка вмить згасла, а кристал тихо впав на злегка підпалений кавролін. Підпалений, це не дуже точне слово. Матеріал більше нагадував щось, що поточив не вогонь, а час.

Гарік не відчував жодного сорому, хоча розумів, що його дії наробили шкоди і неабияк налякали чоловіків. Сашко, Петро і Давид вмить заспокоїлися. Для всіх було очевидно, що небезпека минула, але лишилися її наслідки. Давид неквапливо зліз з Дивана, обережно ступнувши на трохи почорнівший ковролін, наче боячись, що він облитий кислотою.

— Промінь з інверсією гармоніки загасив бульбашку, — сказав Гарік спершу подивившись на Сашка, а потім на Петра.

— Що ж, будемо снідати на підлозі… — сказав Петро.

— На камбузі є стіл, йдемо туди, — відповів на це Сашко і вся компанія перемістилася на кухню.

Сніданок проходив спокійно, наче нічого і не сталося.

— Новий стіл буде коштувати Академії напевно трильйон грошей, — сказав Давид.

Репліка лишилася без відповіді і уваги.

— Чому олівець обвуглився, стіл по краям бульбашки деградував і зламався, але в середині нічого такого не сталося? — задумливо заговорив Сашко, не адресуючи своє питання до когось конкретно.

— Тут усе очевидно, — сказав спокійно Гарік, він не тиснув компетентністю, просто ділився своїми спостереженнями, — напевно в середині бульбашки простір і час якось змінюються, але найагресивніше все стається на поверхні бульбашки, на мембрані. Олівець обвуглювався по мірі проходження через поверхню бульбашки. І ще, я не міг його витягнути назад, його наче щось тримало з-середини.

— Інша фізика?! — захоплено підстрибнув Петро.

— Я цього не казав, — знизавши плечима відповів Гарік.

27. Мовна модель

Сніданок виявився довгим, кожен встиг випити по дві-три чашки кави чи чаю. Ніхто нікуди не поспішав.

— Ну що, Едісон, — хіхікнувши звернувся до Гаріка Сашко, — розказуй, як ти зміг розчаклувати кристал?

— Усе просто, — без зайвої скромності, але і не надто пихато почав говорити Гарік, — я підібрав потрібну гармоніку для активації. А потім виявив, що інвертована гармоніка деактивує бульбашку. Це ще не точно, але маю здогадку, що різні гармоніки активують бульбашку по-різному, це змінює як простір в середині неї, так і властивості мембрани.

— Ого! — вигукнув Петро, який не соромився свого захвату. — Це ж сотні, тисячі комбінацій треба було перебрати!

— Насправді шість мільйонів чотириста тисяч, — спокійно відповів Гарік.

— Хіба це можливо за одну ніч? — здивувався Сашко.

— Я під‘єднав планшет через type-c до лазера, а планшет поставив так, щоб камера захоплювала зображення. Потім налаштував локальну ЛЛМ на планшеті, вона перебирала різні гармоніки, доточувала найбільш перспективні, а з камери захоплювала зворотний зв‘язок.

— То ти ще й на локальному ШІ розумієшся? — піднявши брову спитав Сашко.

— Ха! Це головна моя фішка! — відповів Гарік.

— А я думав, математика, — зауважив Давид.

— Чому ж раніше про це не казав? — майже одночасно з зауваженням Давида спитав Петро.

— Ну, якось не було приводу, — знизавши плечима відповів Гарік на питання Петра, проігнорувавши зауваження Давида.

— А хіба для ШІ не потрібна математика? — спитав Давид, якому не хотілося випадати з поля уваги співрозмовників.

— Це загальна омана, — сказав хіхікнувши Гарік, — ШІ ближчий до літератури, ніж до математики чи програмування. Не даремно його називають «Велика мовна модель», ніхто не каже «Велика математична» чи «Велика комп‘ютерна модель».

28. Сашко і Гарік

Одразу після сніданку Сашко і Гарік швидко надягли скафандри і поїхали на фабрику. Петра і Давида лишили трохи поприбирати. З них обох взяли слово, що вони не будуть пробувати самостійно активувати кристал. Але і без того, ніхто з них і не думав цього робити.

Для всіх стало очевидно — зараз тільки один Гарік може приборкати чорний куб. Не тільки дивний. Але і небезбечний. Бульбашка могла вдаритися об обшивку житлового модуля, це призвело б до швидкої розгерметизації і всі четверо загинули б перше, ніж зрозуміли, що сталося.

Дорога до фабрики втомила Гаріка значно менше, ніж напередодні Петра чи Давида. Це з цікавістю для себе відзначив Сашко.

Він навіть вирішив поділитися цим спострежененням з хлопцем:

— Ти не втомився від дороги до фабрики?

— А мавв?

— Ну спека, одноманітні краєвиди. Сонце сліпить.

— Знаєш, — спокійно заговорив Гарік, не особливо підбираючи міміку, бо в скафандрах, сидячи на передньому сидінні, Сашко все одно її не побачив би, — після сруберної печі і прогулянці на ровері мені тут уже нічого не страшно.

Це був величезна агломерація будівель, закритих тонелей і веж різної висоти. Гаріку важко було збагнути, що це ціле місто населене виключно роботами, і саме зараз Сашко і Петро єдині люди на цьому величезному і добре обжитому просторі.

— Хочеш, можемо трохи поїздити довкола і обдивитися фабрику ззовні, — почув у динаміку голос Сашка Гарік.

— Та не треба, залізяки скрізь однакові, — сказав на це Гарік, — часом більші, часом менші. Мені цікавіше глянути на ваш детектор.

Після короткого роздягання в декомпресійному тамбурі, яки на фабриці був значно просторіший, ніж на місячній базі, Гарік ступив до величезного, майже безкрайнього павільйону. Вони стояли наче на терасі, а внизу в різні боки снували роботи різних конструкцій, видів і функцій. Гарік побачив, що значна частина фабрики насправді вкопана в поверхню. І хоча навіть наземна частина вразила хлопця, він зрозумів, що це лише вершина айсбегра і вся вабрика ще більша, складніша і величніша.

Після гіганських розмірів, друге що вразило Гаріка – це справжній промисловий гуркіт. Вперше на Місяці Гарік почув щось на стільки гучне.

— Тут стільки простору! — зауважив Гарік, йому було приємно чути свій голос і говорити з Сашком без скафандру. — Чи це раціонально весь його наповнювати повітрям.

— Роботи практично не споживають кисню, тому регенерація тут майже нічого не коштує, — говорив Сашко, — але вся електроніка проєктувалася і виготовлялася відповідно до Земних умов. Тож інженери вирішили, що буде простіше відтворити, на скільки це можливо, темплературу, вологість і вміст повітря на Землі. Це простіше, ніж проводити перепроєктування, змінювати виробничі лінії. Та купа іншого гемору.

— Ніколи б не подумав. Що ж, куди йдемо?

— Хочеш глянути зблизька на роботів? — спитав Сашко.

— Я їх боюся. Пішли туди, де їх нема. Чи хоча б, де їх менше, — почухавши брову, сказав Гарік.

Він усвідомив, яким блаженством може виявитися свобода зробити цей простий жест.

— І мені нетерпиться глянути на детектор, — додав він трохи згодом.

— Ти нічого цікавого не побачиш. Там усе сховано за панелями, — сказав Сашко і повів хлопця в потрібному напрямку.

Поки вони йшли прольотами, сходами і коридорами, Сашко підтримував бесіду:

— Розкажи, чим іще ти можеш здивувати. Математика. ЛЛМ. Може ще щось?

— Ні, — усміхнувся Гарік, — більше тузів у рукаві у мене нема. Навіть математика, це не туз. Єдиний мій козир, що я з малечку займався дотренуванням ЛЛМ.

— Цікавий поворот, — коротко кинув Сашко, він відчув, що Гарік настроєний на розгорнуту розмову, і не хотів його збити з думки.

— Насправді, математика і олімпіада — для мене це похідне, — говорив Гарік. — Я випадково узнав, яку саме модель ШІ використовують організатори олімпіади. Зрозумів, як саме вона «мислить» і тоді вже перемога була питанням терплячості, а не теоретичних пізнань.

— Тобто, ти хакнув систему? — без докору у голосі зауважив Сашко.

— Я нічого не хакав. Інформація про організацію олімпіади, вся, була у відкритому доступі. Будь-хто міг нею скористатися. Я просто застосував трохи по-іншому теорему Геделя.

— Не просто по-іншому, а нетривіально, — хіхікунв Сашко і вже серйозніше додав: — якщо тобі відома теорема Геделя, то це вже ознака, що математика тобі не чужа.

— Вона не чужа чи своя, — спокійно сказав Гарік, — вона просто недостатня. Цього не розуміють багато тих, хто вважає себе сильними математиками.

— Добре, забули про математику, — сказав Сашко, — давай про ЛЛМ. Про їхнє дотренування.

— Давай про ЛЛМ. Для мене це цікаво, я знаю, що хибно так казати, але думаю, що я знаю про них все.

— І квантові теж? — дивуючись спитав Сашко.

— Квантових ЛЛМ не буває. Є звичайні моделі, просто великі… які підключаються до квантових обчислень.

— Але я читав…

— Це все маркетинг, — не соромлячись перебив Сашка Гарік. — Вони продають “квантовий ШІ”, але там звичайна модель і доступ до квантових сервісів. Не більше. Є ще інший клас — моделі, які тренували на квантових чіпах… але запускаються вони все одно на звичайних машинах.

Між детектором і пультом було кілька сот метрів. Знаходитися надто довго біля детектору було небезпечно через радіацію, треба було вдягати спеціальний костюм. Почувши це, Гарік попросив повести його дразу до контрольного пульту.

— Взагалі, цей пульт майже в реальному часі передає всі дані на Землю, — сказав Сашко, стираючи пальцем уявну пилюку з паенелей.

— Тобто, люди тут взагалі не потрібні, — піднявши брову спитав Гарік.

— Так, не потрібні, — знизивши плечима зізнався Сашко, — просто на Землі не всі ще довірають роботам.

— А нащо тоді ти витягнув сюди Петра?

— Якась людина обов‘язково має засвідчити усе, ризикнути репутацією. Як ти розумієш, на Землі ці ексмперименти повторити ніхто не зможе.

Сказавши це Сашко на якусь мить замовк, вагаючись, чи говорити далі. Він важко зітхнув і додав:

— Насправді, мені просто хотілося виманити сюди Петра.

— Мені здається, він єдиний, хто розуміє неонтичну фізику, — сказав на це Гарік, — можливо навіть краще, ніж ти сам.

Сашко схвально кивнув. Натиснув якусь кнопку на панелі.

— Бачиш, — схилився він до Гаріка, — нічого не відбувається. Всі ці кнопки — бутафорія для преси. Все робить автоматика. Це Петро придумав. І це справді покращило краудфандинг Академії.

Вони пішли до декомпресійного тамбуру. Робочий день і екскурсія закінчилися. Гарік був цьому радий, бо по-троху на нього почали навалюватися втома та сон.

— Коли ти говориш про Петра, кожного разу, твій голос наче міняється, — поділився своїм спостереженням Гарік.

— Петро весь час про тебе говорить, — сказав на це усміхнувшись Сашко.

— Справді? — здивувався Гарік. — Я його трохи боюся. Як і Давида.

— Поясни.

— З тобою мені набагато спокійніше. Хоча досі ми не спілкувалися один на один. По тобі видно, ти тут усе вирішуєш. А не тільки думаєш…

— Можна питання, — вагаючись звернувся Гарік.

— Так, питай, що хочеш.

— Нащо ти витер об моє волосся жирні руки?

— Коли це? — розгубився Сашко.

— Ну тоді, під час першого обіду.

— Ахахаха, та ні, вони не були жирні, — сказав Сашко і впіймивши запитальний погляд хлопця пояснив, — у мене було в кишені кілька вологих серветок, ще з Землі, я спершу витер руки. Вони були ледь вологі, а не жирні.

Гаріку на душі стало легко. І якось тепло. Вони ввійшли до декомпресійного тамбуру де могли скинути скафандри.

— Знаєш, про що я подумав, — сказав перш ніж надягти скафандр Гарік, — ми називаємо кристал «чорним», це якось тупо. Нехай це буде Омега кристал.

— Це не науково, — усміхнувся Сашко, — але безкінечно мило.

І покуйовдив волосся Гаріка, перш ніж воно сховалося за шоломом скафандра.

29. Омега кристал

Після повернення на базу Гарік одразу пішов спати. Навіть обідати не став, хоча Петро просив його з‘їсти хоча б один бутерброд.

Сашко і Петро сиділи над кристалом. Тепер обидва, не змовляючись, боялися навіть торкнутися його чи зрушити з місця. Ніхто не хотів повторити долю Марії Кюрі.

Давид сидів осторонь і мовчки спостегріав за Сашком і Петром, які бездіяльно спостерігали за чорним кубом.

— Гарік запропонував назвати його Омега кристалом, — сказав нарешті Сашко.

— Це не науково, але дуже мило.

Сашко вибухнув гучним сміхом.

— Тихіше, Гаріка розбудиш, — приструнив його Петро, — чого ти іржеш як кінь?

— Бо я сказав Гаріку майже слово в слово те саме, що і ти мені.

— Знаєш, — сказав Петро, — давно хотів тобі сказати, але не було приводу.

Петро зам‘явся, встав з підлоги і сів на дивані, не подалік від Давида. Слідом за ним став і Сашко, але сів на іншому дивані.

— Та кажи, раз почав.

Петро подивився з-під лоба на Давида, той чухав пузо, потім зітхнув, глянув у бік Сашка і сказав:

— У неонтичної фізики є потенціал, — сказав тихим голосом Петро повернувшись до Сашка, — але він не там, де ти його шукаєш.

Сашко не став перебивати чи ставити уточнюючих питань. Він уважно слухав, жадібно ловлячи кожне слово.

— Справа не в тому, що існують інтердискрети, — говорив далі Петро, — а в тому, що є щось таке, що не є ані матерією, ані енергією, але впливає і на матерію, і на енергію. Можливо… це сама властивіть простору та часу. Щось таке, що саме не є ані простором, ані часом.

— Не бачу різниці, — відповів нарешті Сашко.

— Ти шукаєш частинку, а натрапив на граматику реальності, — спробував пояснити Петро.

— Це вже метафізика, а не фізика, — сказав Сашко і вийшов з ситуаційної кімнати.

Петро посидів поряд з безучасним Давидом, який спостерігав за ними наче глядач у зоопарку, потім різко підвівся і пішов за Сашком.

Той пив воду, прямо з пляшки, не переливаючи у стакан.

— Ти що, не розумієш? — сполошився Петро, — Цей Омега-кристал — це і є шукане тобою неонтичне!

— Ти надто поспішаєш, мій друже, — сказав Сашко, дістав з шафи іншу пляшку і протягнув Петрові, — попий води.

30. Гарік і Давид

На вечерю Гарік теж не вийшов. За весь день він лише пару разів вставав з ліжка щоб попити води чи забіти до гальюна.

Це була передостання ніч перед відльотом до Землі. Щойно прийшла відповідь щодо Лабораторії, яка і для Сашка і для Давида після Омега кристалу відійшла сильно на другий план. Але не для Давида.

— Я ось за день уже накидав статут Лабораторії, — сказав Давид намагаючись просунути до нього свій ноутбук.

— Облиш, — махнув рукою Сашко, — статутом та іншими паперами займається юрвідділ Академії. Я довіряю своїм спеціалістам і ніколи навіть дивитися на цю макулатуру не стану.

— От і даремно, — ображено відступив Давид, — Lunar Energy стала могунтнью корпоарцією не через технології і місячний гелій, а через сильний юридичний відділ.

— У Академії юридичний відділ сильний, — втрутився Петро, — подивися на цю базу, на якій ми прожили вже тиждень. Вона виникла не з порожнього місця.

— А для чого нам потрібна та Лабораторія? — раптом спитав Сашко.

— Ну як для чого! Печера. Вапно. Цінна сировина. Продаж! — мало не обурився Давид.

— Я вже й забув за це, — спокійно сказав Сашко. — Плюньте на те вапно, це вже конвеєр. Це Академія прожує і без нас. У нас є більш цінна штука.

— Омега кристал? — спитав Петро.

— Ні.

— Пропалений стіл? — спитав Давид.

— Ні. Той, хто його пропалив…, — Сашко витримав театральну паузу, спершу зупинив погляд на Давидові, потім на Петрі, — це Гарік. Він дуже не простий. І коштує дорожче всіх кристалів і всього вапна Всесвіту.

— Дитячий садочок, — не витримав Давид.

— Ану помовч, — схопивши його за лікоть сказав Петро, — говори далі, Сашко.

— Він не геній. — заговорив Сашко. — Але і не шахрай. Він не спеціаліст в якійсь надважливій темі. Але в нього є щось неймовірне. Це любов фатуму. Це ж треба було! Він знайшов печеру. Він знайшов кристал. І він сам його розкодував. Такі речі стаються раз на століття, раз на мільярди осіб.

— Йому просто пощастило, — сказав на це Давид, — хлопець двічи поспіль зірвав джек-пот. Таке буває.

— Це не джек-пот, — Петро вирішив сказавти замість Сашка, бо йому здалося, що він краще зрозумів, що той хотів сказати. — Він за одну ніч зробив роботу, на яку раніше у тисяч інженерів могло знадобитися десятки років.

— І він робив це, — все ж додав від себе Сашко, — бо йому було цікаво. І він міг це зробити. Так, так склалося. Можливо, це були перші і останні його знахідки такого масштабу. І він розквітнув на одну ніч, наче кактус, і на ранок уже…

— Ти несеш пургу, — сказав Давид.

Давид знав, що через день уже відлетить до Землі. Він сумнівався, що йому дозволять примазатися до печери з вапном, боротися за це не хотів. Тому говорив усе, що мав на думці.

— Я не знаю, – говорив Давид далі, — що відбулося між вами з Гаріком поки ви були на екскурсії на фабриці, може ви в карти зіграли, але ти наче закохався у нього і говориш про -хлоеця не цілком тверезо.

— Що, справді грали в карти? — підморгнув до Сашка Петро.

— Заспокойся, ми просто мали цікаву бесіду ні про що, — сказав Сашко до Петра і потім уже продовжив говорити до Давида: — за останні 20-25 років через мене пройшли сотні, тисячі людей. Але з них лише одиниці мали той нерв, що я побачив у Гаріку. І тих людей я бачив уже на олімпі, коли їм було за 80 чи навіть за 90 років. А у Гаріка цей вогонь видно уже в 19 років. Це не про науку, не про корпорацію. Це про естетику.

Давид дещо змінив тон, він майже нічого не зрозумів ані з того, що говорив Сашко, а ні Петро, але йому хотілося хоча б для різноманітності розрядити тон розмови. Він заговорив спокійно, без нападу чи тіні агресії, дивлячись на Сашка:

— Гарік гарний і видно, дуже розумний хлопець. Раз переміг у Олімпіаді і виграв поїздку на Місяць. Але я не розумію, чому він для тебе зараз важливіший, ніж печера з вапном.

— Бо вапно — це засіб… — сказав Сашко.

— А Гарік — це ціль, — закінчив замість нього Петро.

Давид посумнішав на лиці. Він зрозумів, що його спроба деескалації йому не дуже вдалося. Навпаки, у нього в середині закіпала якась нова злость. Йому хотілося сказати: «Ваш святиий Гарік, це лише продукт складної системи. Варто було організаторам Олімпіади не провести конкурс чи придумати іншу нагороду, варто було Сашкові не пустити Гаріка на прогулянку в перший день, варто було не пустити його самого на ровері, то не було б ні вапна, ні вашої магічної бульбашки, користь від якої поки що досить сумнівна». Але він мовчав і нервово жував свій язик.

Сашко встав зі свого місця і пересів на інший диван, зайнявши місце між Петром і Давидом. Він м‘яко поклав руку на його ногу і вже іншим тоном сказав:

— Давиде, подивися мені в очі.

Давид не поспішав виконати прохання. Сашко легко ущіпнув його за ногу і ще раз повторив прохання.

— Ти класний мужик, — сказав Сашко, коли Даавид все ж глянув на нього, — тобі не треба шукати печери чи возитися з лазерами. Ти нам потрібний. Якщо тобі набридне Lunar Energy, мої двері для тебе відкриті. Ти для мене не менш важливий, ніж Гарік.

— Ось це я і хотів почути, — сказав Давид, змінив положення, і схилившись до Сашка, тепло його обійняв, — пішли вже спати.

— Ви ідіть, я тут ляжу на дивані, — сказав на це Сашко.

Першим встав і пішов до спального кубрика Давид. Петро встав разом з Давидом, трохи потупцював на місці. Потім пішов до кубрику і повернувся з двома подушками і двома ковдрами. Він поклав жмуток на дивані біля Сашка, а інший розправив на тому дивані, де мав намір розміститися сам.

31. Гефсиманський сад

Петро заснув майже миттєво. Сашкові сон не йшов, він вслухався в монотонне сопіння Петра і тисячі думок сплахували раніше, ніж він встигав на них затриматися та осмислити.

Завтра — останній день на Місяці. Ніяких справ не заплановано. Напевно всі захочуть ще раз відвідати печеру з вапном. Якщо ні, то сам Сашко запропонує це зробити. Треба буде зготувати стейки на прощальну вечерю!

В кімнаті пахло чимось старим. Сашко довго не міг ідентифікувати, що саме нагадує йому цей запах. І на коротку мить зрадів мов дитина, коли нарешті згадав. Якось ще юнаком він відвідав стару хатину одного із своїх дядьків. Там на підлозі лежав ковролін, якому було ну років 1000 на вигляд, хоча насправді, навряд більше ніж років 20. Це був запах пластику, якому дозволили дуже повільно розкладатися і він на всю користувався цим дозволом.

І саме цим запахом тепер була просякнута ситуаційна кімната. Навіть не сморід, а просто надокучливиий запах з‘явився, коли бульбашка впала на підлогу. І не вивітрився за цілий день, попри кондиціонери і фільтри повітря. «Напевно, доведеться міняти всю підлогу в кімнаті. Разом з столом. Або просто звикнути до цього амбре» — подумав він.

Сашко обережно встав з ліжка, намагаючись не розбудити Петра, і босий побрів до камбузу вийняти м‘ясо з морозилки, щоб воно встигло розморозитися.

Коли він знову вкрився ковдрою, думки загарцювали ще швидше. «Так, Давид правий, вапно не перетвориться на гроші саме собою, це не тільки реально цінний ресурс, але і пожирач уваги та сил. Кому це доручити? Може хай Давид цим опікується повністю сам? Але чи я його знаю? Ще тиждень тому я нічого про нього не чув. Він подобається Петру. Він подобається Гаріку. Він не сказав «я люблю тебе» у відповідь сину. Він класний мужик».

Думки бігли табуном, але нікуди не вели. Він відганяв від себе одні, і замість них одразу навалювалися інші. Йому не хотілося думати ані про Лабораторію, ані про вапно, ані про кристал. Хотілося затриматися саме в цій ночі. Коли все змінилося.

Він згадав Христову Гефсиманську ніч. Коли ти вже знаєш, що попереду на тебе чекає хрест, ганьба, страта і воскресіння, але ти вже не впливаєш своєю волею на ситуацію.

Сашко зловив себе на тому, що щоб прощальна вечеря вдалася, зі стейками доведеться повозитися на кухні. Йому потрібні будуть сили. Треба спати.

Сон доводилося випрошувати у свого тіла. Сашко розумів, що він погано спав учора, попереду важкий переліт. Вдень він поспати не зможе.

В якусь мить йому став заважати годинник на руці. Сашко його зняв. Потім стала дратувати відсутність годинника. Сашка непокоїло, що сенсори не зберуть дані про якість сну. Це потрібно для страхової компанії. За регламентом дозволялося знімати годинник не більше ніж на кілька хвилин на добу. Навіть душ необхідно було приймати з годинником.

Думки все сильніше душили Сашка. Йому захотілося винести той годинник десь на реголіт, знайти дві каменюки і розбити його вщент. І він це цілком був здатен зробити, якби тільки не було лінь надягати скафандр і томитися у декомпресійній.

«Подумаєш, страховка, проживу і без неї. Все одно вона нічого не покриває», подумав Сашко і наостанок все ж зняв годинник.

Потім знову взяв до рук, але не для того, щоб одягти. Йому стало цікаво, що буде, якщо він зараз натисне кнопку синхронізації рейтингу ефективності.

Сашко натиснув на потрібну кнопку і глянув на табло зверху вниз: «Відсутнє з‘єднання з сервером. Ваші дані записано в пам‘ять пристрою і будуть передані під час наступного з‘єднання».

— Цирк, — вголос, але ледь чутно промовив Сашко, нагнувся і жбурнув годинник десь глибоко під диван.

«Хоч би його завтра десь бульбашка з‘їла», подумав він.

Ще трохи поперевалювавшись з боку на бік, він повернувся на камбуз, щоб попити теплого чаю з молоком. В цю мить всі думки наче вимкнуло тумблером. Було лише одиноке дихання, маленькі ковтки, і відчуття холодної кафельної підлоги, що передавалося ступнями.

Сашко не допив чай і повернувся до ліжка. Він так і не знайшов відповіді на питання «що робити далі?», сподівався, що відповідь прийде сама завтра і лише заборонивши собі про це думати став по-троху засинати.

32. Скільки в нас грошей?

На сніданок Сашка покликав Гарік.

— Та невже! Нарешті хтось окрім мене попіклувався про їдло! — театрально зардів Сашко.

— Брехня! — не витримав Петро.

— Ми з Петром не раз готували, — підхопив його Гарік, — і сніданки, і обід, і вечерю.

— А, точно, — сказав на це Сашко, — вибачте.

— Вечерю ви ні разу не готували, — сказав Давид, який за весь час не зготував взагалі нічого, навіть чашки кави.

— Ну, напевно, то був дуже пізній обід, — сказав Гарік і почухав собі лоба.

— Сьогодні останній день, — сказав Давид, — яка у нас культурна програма?

Гарік мовчав. Хоча йому це давалося не легко.

Петро мовчав без зусиль.

— А чого ти хотів би? — спитав нарешті Сашко.

— Можна було б провідати печеру з вапном, — сказав на це Давид, — і якщо я не помиляюсь, ти якось говорив щось про стейки. Може шашлик?

— Який шашлик? Ми на Місяці! — вигукнув Петро.

«І хто тут технобидло», подумки усміхнувся Гарік, але не повів жодним м‘язом обличчя.

— Ну, може тут на Місяці якісь свої фішки, рецепти, — розтягуючи слова сказав Давид.

— Я зроблю на електрогрилі із спеціями, — відповів Сашко, — буде незабутньо.

— Можеш додати щипотку Місячного реголіту, — гигикнув Петро, — буде справді незабутньо.

Сашкові набридла ця кухонна тема і він глянувши в очі Давидові сказав:

— Я тут думав всю ніч. Вапном будеш займатися ти. Я не хочу з цим возитися. Усе під твою відповідальність.

— Розумію, — коротко відповів Давид і навіть коротко уклонився головою.

«Тільки не підведи», захотілося додати Сашку, але він вчасно себе зупинив, це було б зайве.

Після слова «розумію», Сашко чекав, що Давид ось-ось заговорить про умови найму, робочий графік, зарплатню, соцпакет. Час ішов, можливостей завести цю розмову в Давида було повно. Але він нічого такого не говорив.

33. Знову печера

В печері було порожньо і нудно. Ніщо не нагадувало про те, що вона є місцем збереження чогось цінного і вартісного.

— Ось тут я знайшов кристал, — сказав Гарік, завівши чоловіків в один із неглибоких рукавів. — Він просто лежав на підлозі, і жодна пилинка до нього не приставала. Тому я звернув на нього увагу.

Троє чоловіків сприйняли цю оповідь без ентузіазму. Вмить Гаріку стало ніяково, що він заговорив за це. Було неприємно, що все виглядало так, наче він намагається тягнути на себе увагу.

— Ти далеко заходив вглиб? — спитав нарешті Сашко, йому було лінь навіть повернути голову, не те що робити зайвий крок. Зараз він жив передчуттям возні, яка чекала на нього через стейк. Він вже пожалкував, що запланував особливу, святкову вечерю. Могли б обійтися консервами, ніхто б і не помітив.

— Тут нема ніякого «вглиб», — сказав на це Гарік, — усе що ти бачиш, це і є печера.

— Скільки ми вже тут часу? — заговорив Петро, — Сашко, глянь свій годинник, чи ми не спізнимося на ракету. Бо в мене скло запотіло.

— Я загубив свій годинник, — сказав на це Сашко.

— І так спокійно про це говориш? — відреагував Давид. — Це ж кримінал! Як ти повернешся на Землю?

— Я не збираюся повертатися, — сказав Сашко.

Петру, Давиду і Гаріку дуже хотілося побачити обличчя Сашка в цей момент, але в шоломах це зробити було неможливо. Мало того, що заважав шолом Сашка, ще і їхні власні візори давали далеко не ідеальний огляд.

Серце у Гаріка забилося швидше. Якесь очікуване, але не таке як думалося, хвилювання наповнило душу хлопця. Він вже знав, що ця мить має настати. Але не знав, коли самому треба вступити в гру. Тому поки мовчав.

— Я теж не вертатимуся! — сказав на це Петро і почав возитися з паском довкола рукавиці.

— Що ти робиш? — поцікавився Давид, — Ти що, хочеш зваритися? Тут 120 градусів!

— Ми в тіні, тут нема повітря, нема переносника температури, — говорив Петро не спиняючи своїх дій.

Він до межі стягнув пасок. Зняв рукавицю, зажавши її між ніг. Він хотів зняти годинник. Але однією рукою це було зробити неможливо. Тому він зняв і другу рукавицю.

Давид дивився на це шокований сміливістю і зухвалістю друга. Він чекав, що рука Петра зараз вибухне наче яйце у мікрохвильовці, або ж вкриється волдирями. Нічого такого не сталося.

Петро розстібнув пасок годинника, замахнувся і кинув кудись у темряву.

— Я залишаюся! — урочисто вигукнув він, не впевнений до кінця, чи годининк вдарився об пилюку, чи застряг десь у повітрі.

— Я теж, — нарешті наважився сказати слово Гарік.

Він протягнув руку до Петра. Петрові, без рукавиць, було легше зняти рукавицю з Гаріка і відщіпнути годинник. Він передав годинник Гаріку і чекав, що той так само кине його десь у глиб.

Натомість хлопець жбурнув його собі під ноги і кілька разів копнув по ньому ногою. Але замість завдати йому сильного удару, він підстрибнув десь під склепіння печери.

Він повільно приземлився. Відшукав дебелу грудку вапна і почав нею гамселити по годиннику.

— Боже, як це важко! — схлипнув Гарік, але пластик, метал і залізо нарешті піддалися і стали крошитися на друзки.

Давид глянув на Петра. Потім на Сашка.

Сашко схвально кивнув.

— Добре, тоді і мені допоможи зняти годинник, — сказав Давид, повернувшись до Петра.

Свій годинник Давид трощити не став, просто кинув під ноги, розвернувся і надягнувши рукавицю назад повільно вийшов печери. Про всяк випадок він спробував запам‘ятати місце, куди саме він викинув свій годинник.

У Сашка на душі грала музика. Петро ще не вірив, що усе відбулося насправді. Гаріку було просто весело. А Давидові – вперше у житті так спокійно.