1. Нирки на продаж

Треба було йти на огляд пацієнтів, але Михайло не міг себе змусити встати з-за столу. Він сидів в ординаторській перед ноутбуком і передивлявся результати найсвіжиших аналізів власної доньки. Дитині терміново була необхідна пересадка нирок. Тримати її далі на діалізі ставало небезпечно.

Напередодні сталася важка розмова з дружиною; Вона вже хотіла віддати свою власну нирку. Михайло скзати те саме про свій власний орган не поспішав. Вмить розгорів скандал:

— Тобі що, для рідної кровиночки шкода нирки?

— То ти ж уже свою хочеш віддати, — розгубився Михайло.

— А ти?

— То нащо дитині три нирки? Це так не працює!

— Голова у тебе не працює, ось що, — розревілася дружина і вийшла з кімнати.

Михайло дивився на все трохи не так, як дружина. Він знав точно, знайти і оплатити нові нирки дитині, хоч і дуже важко, але хоча б теоретично можливо. Підтримка держави, благодійні організації, наукові установи. Те саме зробити для дорослої людини, особливо, якщо орган втрачено не через хворобу чи каліцтво — навіть теоретично не реально.

Через сварку з ружиною, виходячи з дому Михайло толком і не поснідав. Він подумав щоб сходити до кафе і перекусити хоча б сендвічем, глянув на годинник і зрозумів, що не встигає.

Тож пішов оглядати пацієнтів натщесерце.

— Добрий день, Марко Олександрович, — сказав Михайло до пацієнта, підсунув стілець до ліжка і сів бля нього, — як себе сьогодні почуваєтеся?

Чоловік був обв‘язаний дротами, датчиками та крапельницями. І все ж виглядав велелим.

— Он у вас скільки техніки, — Марко окинув оком і махнув рукою довкола, — вона вам що, вже не сказала?

— Мені треба знати, — спокійно відповів на це лікар, — як почуваєтеся ви. А не які показники видає ваше тіло. В середину ми покижо зазирнути технікою не можемо. Тому я змушений вас питати.

Михайло ощупав пульс на зап‘ястку, для цього попросив послабити ремінець скорингового годинника і зсунути його нижче в бік ліктя. Лікаря цікавив не стільки пульс, скільки реакція пацієнта на дотик у чутливому місці, треба було швидко перевірити стан синаптичних шляхів.

Нирки Марка Олександровича підходили ідеально. Але чоловік руками, ногами і навіть зубами чіплявся за життя.

— Ви вже склали заповіт?

— Усе так погано? — спитав Марко, його погляд не випромінюував жах чи щось подібне, бо ця розмова відбувалася не вперше.

— Гірше, ніж учора, — спокійно сказав на це Михайло, — підпишіть угоду на донарство. Хоча б дружині і дітям допоможете сплатити рахунки за лікування.

— А поцедура?

— Процедура вас не вилікує, — спокійно, намагаючись не видати свого інтересу, сказав Михайло, — в карщому разі ви станете інвалідом в дуже важкому стані. В гіршому, продовжите свої муки на два-три тижні. Але процедура зробить непридатними ваші органи до трансплантаціЇ.

Потім було багато інших пацієнтів. Але жоден не цікавив Михайла так сильно, як Марко Олександровича.

Він почав думати про різні шляхи. Виникла думка вивчити глибше фармакологію. Знайти шляхи пришвидшити фінальне рішення Марка Олександровича. Дорогою додому він заїхав в магазин гаджетів і купив собі найдешевший ноутбук.

Михайло не хотів лишати жодних цифрових слідів, і тому обрав шлях, який вважав для себе найбільш стерильним. Ноутбук розпакував у машині, але замість їхати до дому, поїхав до кав“ярні на іншому краю міста.

Він замовив собі ситну вечерю і одразу попросив пароль до вай-фаю.

Йому потрібні були речовини чи їх комбінація, що пришвидшила б колапс синаптичних зв‘язків саме у стані Марка Олександровича. І при цьому не зашкодила його ниркам.

Чоловік просидів у кав‘ятні не менше двох годин. Він був неприємно розчарований, коли побачив, що в певних питаннях фармакологія може бути така сама безпомічна, як хірургія чи інші види терапії.

І все ж, вивчаючи статті, наукові видання і блоги, Михайло натрапив на цікавий нерв. Треба було заразити Марка Олександровича лихоманкою Дейстрома. Поставити хибний діагноз і затримати хоча б на дні два введення антибіотикіа. Тоді б мозок відмер би на третю добу. Нирки були б уражені вірусом, але це можна було б вилікувати, хоча перебіг хвороби міг бути не простим, загрози життю він не становив.

Він побачив, як офіціант скоса зиркає до нього. Вже втретє він підійшов, щоб витерти стіл, на якому не було ні їжі, ні напоїв. Порожні тарілки та посуд забрали ще першого разу.

На цей раз Михайло не витримав осуду у погляді, сміхнувся і знизу вгору промовив до офіціанта:

— Мені будь ласка американо з молоком.

— До нас завезли новий сорт зереен, «Кенія і Галапагос», кава трохи дорожча за звичайну, але дуже раджу, не пожалкуєте.

Офіціант не усміхнувся у відповідь, але говорив спокійним тоном. Михайло списав це не на відсутність чемності, а на фізичну втому, година була вже пізня.

— Так, будь ласка.

Коли офіціант пішов, лікар повернувся до своїх розвідок. Ідея була чудова, але де взяти потрібний біоматеріал з вірусом? Як на зло, уже понад два місяці до них не потрапляв жоден пацієнт з лихоманкою Дейстрома. Шукати його на стороні, в інших лікарнях чи ще де, значило підставляти себе, лишати слід з білих ниток.

Він любив зашивати пацієнтів лише червоними, чи хоча б чорним, незважаючи на те, що в середині кольору ниток не було видно, і з часом вони всі розсмоктувалися.

На ранок його зустріла медсестра і радісно повідомила, що Михайлу, що Марко Олександрович виписався.

— Йому стало краще? — поцікавився лікар, намагаючись говорити спокійно, щоб не видати свого розчарування.

— Ні, він просто відмовився від лікування.

Після обіду подзвонила дружина. Вся в сльозах вона сказала, що дзвонили з лікарні, де лежала донька.

По часу мовної конструкції, «лежала», а не «лежить» Михайло одразу все зрозумів.

— У неї не витримало серце, і ще виявилося, у неї вже кілька днів була лихоманка Дейстрома, але лікарі не змогли поставити діагноз вчасно, тому не кололи їй антибіотики…

Коли розмову було завершено, Марко видихнув з полегшенням. «Ну хоч не треба буде підбирати нового пацієнта з підходящими нирками і шукати штам лихоманки», — подумав він, і начхавши на графік вийшов з лікарні, щоб добре поснідати у кафе. Він згадав, що в машині з ночі все ще лежить нещодавно куплений ноутбук і вже думав, куди б його пристроїти з найбільшою вигодою.

2. Фабрика дітей

— Мені порадили тебе, бо ти керував штабом «Чистого Серця».

— Так, Артур Гаврилович, я фактично зробив їм перемогу.

— А мені зробиш? Не підведеш? — кинув новий бос зі свого крісла і додав до слів підкреслено косий погляд.

Він не запрошував Юрка сісти і зумисно тримав на ногах.

«Довбойоб, — подумав про це Юрко, — хоче показати, що він господар простору, але насправді змушений говорити знизу вгору». Оці фразочки по типу «зробиш?» не «підведеш?»… Юрко чув не раз, не рідко вони ставали причиною для нього не братися за замовлення. Але в цій грі ставки були на порядок вищі, він не міг дозволити собі вередувати.

— У мене уже є конкретний план дій, — сказав на це Юрко і навмисно став переминатися з ноги на ногу.

Обличчя Артура Гавриловича вмить меремінилося, чоловік розплився у дружній, навіть дещо улесливій усмішці.

— Сідай, розказуй, чого стоїш? — уже іншим тоном сказав новий бос.

Юрко повільно підсунув стілець і вмістився так, щоб Андрій Гаврилович мусив трохи обернути крісло в його бік. Хлопцеві не хотілося втрачати гідність чи показати, як сильно у нього втомилися ноги.

— Ми зробимо журналістське розлідування на тему «фабрики дітей». Його напишуть найкращі журналісти зі столиці і воно піде не ЗМІ нашого округу, а одразу в центарльні.

— І дорого це буде нам коштувати?

— Майже нічого, певні люди там мені винні, головне, допоможіть з транспортом…

— З транспортом зараз проблеми. Візьми свою машину, ми заплатимо за бензин.

Юрка почало це все бісити ще більше. Але він згадав про ставки і швидко заспокоїв себе.

— Ви знаєте, що наш спонсор, «Родюче Зерно» дуже страждає від місцевих податків.

— Кому ти розказуєш! Тому я тут! — пихато кинув на це Артур.

— Гроші місцевва влада направляє на гранти родинам у сільській місцевості, для стимулювання народжуваності…

— …і вже тридцять років тримає топи рейтингів і нищівно перемагає у виборах, — підхопивши інтонації Юрка, встаив Артур.

— Але у цього є і інша сторона. Батьки йдуть з роботи, живуть лише на дитячі гранти. Купують собі телефони, телевізори, машини кожні два-три роки. Народжують дітей табунами. Годують їх з городів, на яких ці ж діти день і ніч працюють…

— І звідки ти так детально усе знаєш? — перебив Артур, потім натиснув кнопку на селекторі і трохи схилившись, сказав у пристрій: — Маруся принеси нам дві кави.

«Цікаво, навіть не спитав, мені з цукром чи без. І чи взагалі я хочу каву?», подумав Юрко, мікросеунду пом‘явся і різко кинув:

— Мені будь ласка просто води.

Артур слухняно знову натиснув селектор і відкоригував замовлення до Марусі.

— То звідки ти це все знаєш? — повторив своє питання Артур.

Юркові спапало на думку сказати: «Бо я і сам продукт такої фабрики», але він вчасно схаменувся. Цим фактом свого походження він зовсім не пишався, і де міг — приховував.

— Це моя робота, знати такі речі, — усміхнувшись сказав він.

Інтерв‘ю стало вибуховим. В громаду приїздила паралменська комісія, омбудсмени, громадські захисники. Місяцями назва громади не зникала зі шпальт центральних новин.

Юрко лише вивчав метрики і кайфував від того, що сценарій розігрувався без жодних відхилень. 99% свого часу він витрачав не на роботу, а на укладання звітів і аналітичних записок, щоб обслуговувати для себе процес, який уже було запущено і який тільки зазнав би шкоди у разі ручного втручання.

Одого вечора, хоча був уже сильно не робочий час, Артем Гаврилович викликав його до себе на килим. Але не в офіс, а до дому.

До самийх дверей боса Юрка провів водій Артема, у білих рукавицях та чорному фірмовому картузі.

— Вибач, що викликав тебе не в робочий час, сідай будь ласка, — почав одразу до справи Артем Гаврилович, — щойно мав розмову з нашим спонсором. З «Родючого Зерна». Він дуже задоволений результатом.

Анртем встав зі свого крісла і попрямував до серванту. Але замість дістати елітний напій, він витягнув з-поміж пляшок пачку зелених купюр, розвернувся і тицьнув їх у руки Юрка.

— Тут десять тисяч, премія тобі, за гарну роботу.

Вибори мали статися 29 березня. За контрактом, увечері 27-го, Юрко мав отримати гонорар і повернутися до столиці. Дні тиші, усе таке. Тим більше, в контракті було чітко прописано, що гонорар має бути оплачено незалежно від результату виборів.

— Та залишся ще на два три-дні. Хоча б до тридцятого, — канючив Артем.

Вони стояли біля агіт-палатки. Вітер нещадно куйовдив кучері і раз по раз намагався зірвати зі столу агітматеріали, підперті брудними цеглинами для баласту. Листівки, газети, буклети.

— Артеме Гавриловичу, у нас дуже чітка домовленість, — не відступав від свого Юрко.

— Ну чого ти впираєшся! Ми тобі премію дамо! Тридцять тисяч, сто тисяч!

— Я не можу, мені треба повертатися. Тато хворий, йому потрібна допомога.

— Лихоманка? — скоса глянув Артур.

Юрко напружився. Він не пам‘ятав, що саме розповідав Артурові раніше про свого батька. Чи казав він, що той живе у окрузі? Чи ж збрехав, що у столиці? «Та фіг з ним, скажу, що поїхав туди не лікування і живе у родичів».

— Ні, — спокійно відповів Юрко, — серце.

Це не було правдою в жодному сенсі. Тато мав чудове здоров‘я і чудове серце. Але Юрко готовий був говорити щозавгодно, тільки б отримати гонорар і чимшвидше поїхати звідси. Результат виборів був для нього очевидний з того самого дня, як Артур затвердив ідею з розслідуванням про фабрики дітей.

Артем кривився, ахав і охав, канючив, але все ж здався і провів Юрка до своєї машини. Там з ним розрахувалися, подякували за роботу і побажали успіху.

Як і чекав Юрко, вибори Артем Гаврилович програв. Коли телефон Юрка показав виклик від вже колишнього боса, хлопець спокійно прийняв виклик.

У нього лежала вся сума гонорару, премія. І контракт з чітко прописаними умовами.

— Ти ж розумний хлопець, голова! — говорив нервово Артем. — Усе було на нашому боці!

— Метрики не надійні, вони могли використати адмінресурс, могли задіяти додаткові важелі, які нам не були відомі на початку і невідомі тепер теж…

Минуло два місяці. Артем Гаврилович приймав у себе спонсора з «Родючого Зерна». Той раптом встав з-за столу і підійшов до вікна.

— Дивися, там якась машина їде в твій бік, — сказав спонсор відтягнувши край штори.

— Його не пропустять, там охорона на воротах, мене б попередили.

Ніхто не попереджав. Селектори мовчали. Машина спокійно проїхала крізь ворота і стала майже під самим ганком.

— Глянь, це чорний ройс, — ще більш схвильовано сказав спонсор.

— Колишнього голови?

— І колишнього, і теперішнього, і напевно майбутнього.

Артем все підійшов до вікна і навіть трохи відпихнув спонсора. З машини першим вийшов водій. В чорних рукавицях і фірмовому кашкеті. Відстань була достатньою, що б впізнати лице, це був їхній колишній піарник Юрко.

Чоловіки чекали, що він зараз попрямує до ганку. Натомість, він обійшов машину, відчинив задні двері і випустивши пасажира сів нв своє водійське місце, обережно закривши двері машини.

Пасажиром був Голова.

— Позабирайте к монахам свої заяви до суду! — тоном господаря ситуації проревів Голова, щойно пройшов до кабінету де стояли Артем і спонсор.

— Що ти собі дозволяєш! — вибухнув Артем.

Спонсор відвів його у бік і руками змусив сісти на крісло.

— Твій дім у моїй громаді! — сказав на це Голова.

— Не забувайте про закон, — сказав спонсор поки наливав у склянку воду для Артема, — економіка округу скоро колапсує. З податками, за які ви тримаєетесь. Вся країна гудить за ваші фабрики дітей.

— Ви довбойоб, Сергій Семенович, — цього разу Голова говорив спокійно, холодно. — ви чули щось про кейнсіанство? Хто працює на фермах «Родючого Зерна»? Хто купує хліб, макарони, дає вам кеш? Продукти моєї фабрики дітей. Ви платите їм копійки, але вони нікуди не ідуть. Бо це феод. В країні криза робочих рук. У вас — повний штат, і це при зарплатах нижче ринкових, з нульовим соцпаектом. З нульовими вкладеннями в інфраструктуру. А чого так? Бо інфраструктурою займається громада!

— Це все теорія, — заперечив спонсор, хоча йому лестило, що попри різкий тон, Голова звернувся до нього по-батькові, — у інших громадах теж є інфраструктура. Але податки не такі кусючі.

Голова не став кидати щось типу «то петляйте зі своїм Роючим Зерном у іншу громаду». Натомість без запрошення всівся у найбільше крісло, прищурився і глянувши прямо в очі Сергія Семеновича заговорив:

— Ти не думав чому ви програли?

— Бо ви підкупили комісії! Сфальсифікували цифри, — заводився в кутку Артем.

— Помовч, — махнув до Артема Семен.

— Тому що сьогодні весь електорат регіону — це і є мої фабрики дітей. Не лише батьки, не лише діти, які виросли. Це куми, сестри, брати, колеги на роботі. Ви вдарили не по моїй політичній моделі. Не по бізнес-моделям родин. Ви зробили гірше — ви вдарили по самооцінці людей. І вони вам цього не простили.

3. Апостол ПЕТ-пляшок

Віталій Адольфович посспішав до своєї церкви, бо вже спізнювався на суботню проповідь, тому на короткому відрізку між перехрестями сильніше натиснув на газ і промайнув світлофор саме в той момент, коли жовтий змінився червоним.

Невідомо звідки вилетіла патрульна машина, мигалки і гидке терленькання змусили пастора зупитини машину біля узбіччя.

— Патрульний Іван Семенович, — почулося, коли Віталій опустив водійське скло, — ваші документи, будь ласка.

Віталій навіть не одразу помітив, як партульний уважно видвляється йому в обличчя. Складалося враження, ніби поліцейський впізнав знайомого, але не наважувався в цьому зізнатися.

Патрульний забрав документи до поліцейського авто. З машини вийшло вже двоє, один — в розгрузці і з автоматом наперекіс.

— Вийдіть будь ласка з машини, — скомандував той, що з автоматом.

— У чому справа?

— На вас є орієнтування, є підстави вважати, що ваші документи підробні. Ви зараз проїдете з нами до відділку, а машину буде евакуйовано до штрафмайданчику.

— То може хай тут постоїть?

— Тут заборонена стоянка.

У Віталія защемило в животі від дуки, скільки возні потім буде з тим, щоб забрати машину. Він зробив благальне лице і додавши в голос покірності сказав:

— То дайте мені можливість перепаркуватися.

— Так не можна!

У відділку було душно і пахло поганою кавою.

— Мене звати Єгор, — привітався з Віталієм молодий поліцейський, — ми вважаємо, що ви ніякий не Віталій Адольфович Приходько, а розшукуваний наркобарон Гнат.

Віталій мовчав, розглядав нігті Єгора, його тонкі пальці, охайні зап‘ястки. Радів, що йому самому хочаб не надягли наручники. Бо звинувачення звучали доволі серйозно.

Єгор теж не поспішав порушувати мовчання. Йому було цікаво розгядати людину, яка розглядала його самого.

— Можна питання, — нарешті заговорив Віталій, — а ваш патрульний. Він представився як Івван Семенович. Це його прізвище, чи по-батькові?

— Семенович? По-батькові.

— Мені ж можна зробити дзвінок?

— Так, звісно.

Віталіюю повернули його телефон. Єгор чемно вийшов з кабінету.

— Привіт, Олекса, покилч будь ласка Федора, — швидко заговорив Віталій, палці сильно спітніли, тому телефон намагався вислизнути. Він взяв його обома руками.

— Федір не може, він зараз читає проповідь. Замість вас.

— Тоді швидко знайдіть мені адвоката і мерщій в райвідділок поліції. Мене затримали. Думають, що я наркобарон у розсшуку.

Тим часом у Церкві йшла звичайна субтнья проповідь. Здавалося, ніхто з пастви навіть і не помітив, що читає її не Віталій, а Федір.

— Дощ — це сльози Отця нашого Небесного, — говорив Федір гучно і переконливо, — Люди вклонялися Сонцю і вогню. Люди вклонялися землі. Наближається час вклонятися воді. Але і це не кінець — коли мине доба води, настане доба повітря. Але про це говорити ще не час.

Федір помітив, що за задніми лавами конгрегаційної зали почалася метушня. Служителі підходили один до одного, шушукалися, потім викликали когось з прихожан з-поміж лав.

Федір припиняти проповідь не став, натомість ще з сильнішими інтонаціями продовжив:

— Воду ви добудите завжди: криниці, бювети, струмки. Хоч і з калюжі. Але проблемою буде де її зберігати, як переносити? Коли всі вогні згаснуть, коли всі звуки замовкнуть — знайте, це Знак! Не цурайтеся смітників, збирайте усю тару, яку зможете добути – пластик, кераміка, метал. Але пластик — найбільш практичний. Він довговічний, міцний і головне — легкий. Бо вода сама по собі — нічщо. В воді тонуть, в ній гинуть. Вода стає корисною лише коли стає мобільною.

— Добрий день, Віталій Адольфович, — сказав молодий чоловік, було видно, що він поголився зранку, але сірі сліди щетини все ж рясно вкривали підборіддя, — що тут сталося?

Хоча в кімнаті був ще і Єгор, його адвокат проігнорував.

— Ми можемо поговорити наодинці? — кинув Віталій до Єгора.

Слідчий кивнув головою і вийшов.

Адвокат і Віталій говорили не довго, буквально пару хвилин. Адвокат визирнув з-за дверей і покликав Єгора. Той покірно пройшов до свого власного кабінету, щоб говорити з підозрюваним та його адвокатом.

— Я можу засвідчити, що це справді Віталій Адольфович Приходько, пастор Церккви Семи Струмків.

— Цього не достатньо. Ми маємо право затримати його на три доби, будемо робити забір і верифікацію біометрії, проводити ДНК-тест.

— Це можна зробити за годину, — кинув на це адвокат.

— У лабораторії велика черга. Багато співробітників у відпустці, хтось хворіє. У нас є три дні, ми будемо тримати підозрюваного, скільки дозволяє закон.

— Не будете, — з-під лоба усміхнувся адвокат, — під час затримання сталося порушення процедури. Ви випустите Віталія Адольфовича негайно. І до того ж, попросите в нього вибачення.

Єгорові стало цікаво. Він підняв брову, але питати нічого не став.

— Під час затримання патрульний назвав себе Іван Семенович, — говорив далі адвокат, — за регламентом він був зобов‘язаний назвати своє прізвище. Процедуру було порушено. Хочете внутрішнього розслідування.

Хоча ніяких вібачень Єгор не приніс, Віталій і його адвокат щасливі вийшли з кабінету і потупцювали геть.

Єгор вибіг за двері, знайшов патрульного і здалеку крикунв до нього:

— Йоб твою мать, Іван, — патрульний, почувши ці слова закляк, до нього стрибками підбіг Єгор, взяв за шкібарки і притиснув до стіни, — ти знову за своє?

— А що сталося? — розгублено сказав Іван Семенович, ще не знаючи за що йому зараз доведеться виправдовуватися.

Єгор вмить охолов. Він відпустив колегу і вже спокійним тоном сказав до нього:

— Зроби мені кави. І собі теж. І пренеси до мене зараз в кабінет. Через тебе ми випустили Гната.

Віталія інші пастори, а інколи і прихожани, часто питали про його «секрет» і його джерело надхнення. Він кожного разу вигадував якісь нові історії — про божествене одкровення, про сон, чи про осяяння під час читання Письма.

Секрет насправді був. Це була його прискіплива спостережливість. Навіть після неприємного візиту до поліцейського відділку він виніс грону цікавих образів та моральних настанов.

Чоловік стояв перед дзеркалом і клеїв накладну бороду. Потім натяг бруднющі, заздалегідь підготовлені штани та рвану фуфайку. Щодня як мінімум години дві-три він «бомжував» біля алкомаркету. Це не була поза. Він знав, що прихожани його не впізнають. Це була спостережна позиція.

Кілька разів він пробував відмовитися від цієї звички. Але кожного разу в душі швидко розверзувалася пустка, яку неможливо було заповнити нічим іншим. Він поклав до кишені охайно розрізану пет-пляшку, куди збирав подаяння і неспішним кроком направився до свого другого, таємного робочого місця.

4. Менеджер прострочки

Катя звично снідала вівсяною кашею. Нічим не запивала, щоб на роботі зайвий раз не хотілося до туалету, бо цей час віднімали від зарплати. З кімнати вибігла босоніж донька Ілона.

— Мамо, візьми будь ласка води для кавомашини, — заспаним голосом сказала вона, — бо в мене вже закінчується.

— «Синій ключ»?

— А яку іще? Ти ж знаєш, для кави підходить тільки вона.

Жінка сама любила цю воду. Не лише у каві, але і просто пити. Вода була без смаку, м‘яка. Тому ідеально підходила до кавомашини, бо можна було рідше проводити декальцинацію. Ілона так і не навчилася робити цю процедуру, і кожного разу Катій самій треба було витрачати на неї щонайменше годину, поки завершиться кілька циклів обробки нутрощів машини.

Катя любила свою роботу і свої обов‘язки. Її поставили переклеювати етикетки з датою на продуктах, термін придатності яких сплив, але товарний вигляд ще не було втрачено остаточно.

Робота цього ранку зустріла її скандалом. На кассі сканалила жіночка невизначеного віку з яскравим фіалковим кольору волосся. Вона тицяла під ніс порожній стаканчик з-під м‘якого плавленого сиру. Поряд вже тупцювала і директор магазину.

— Ви понюхайте, понюхайте! — не відставала роззлючена покупчиня.

— Жіночка, ви нормальна? — говорила касирка, кидаючи погляди на директорку, а коли підійшла Катя, то і на неї.

Касирка ніби сподівалася отримати у Каті нового союзника. Але та лише спостерігала здалеку і не поспішала наближатися.

— Ви прийшли з пустою тарою і хочете повернення грошей? — говорила далі касирка.

— То я котам отдала! — верещала покупчиня.

— Котам теж треба їсти, — не здавалася касирка.

— Та отдай їй ті гроші, — сказала на це директорка, — віднімемо з твоєї премії.

— Нічого собі! А чого я? — зарепетувала цього вже разу касирка і кивнула в бік Каті: — Нехай он мерчандайзери платять. Вони поклали цей сир на полицю.

— Віддайте мої гроші! — кричала покупчиня.

— Ви маєте повернути товар, — сказала касирка, вона вже взяла себе руки і вирішила не нагнітати.

— Я зараз поліцію покличу! — сказала на це покупчиня.

— А я подзвоню в дурку, — відповіла на це директорка і театрально склала руки навхрест на грудях, — побачимо, хто перший приїде.

Покупчиня фиркнула, розвернулася і залишила крамницю. Катя пішла в підсобку переклеювати етикетку.

Про ситуацію вона думала не надто довго. Таке траплялося не часто, але і не так уже і рідко. Хтось повертав товар, отримував гроші назад. Хтось, як ця з фіалковим волоссям, приносив тільки упаковку, надгризену палку ковбаси чи відкриту консервну банку, хоча значний вміст її вже було спожито.

В більшості випадків продукти, наівіть прострочені, були придатні, безпечні і навіть смачні. Проблеми виникали переважно коли покупці не споживали їх одразу, а тримали до дати, вказаної на етикетці. Катя нікого не засуджувала, і без жодного дискомфорту переклеювала етикетки.

Сама вона ніколи не дивилася на дати продуктів, не важливо, у їній крамниці, чи інших. Могла обнюхати, якщо це був сир чи риба. Звертала увагу, чи ціла упаковка. Але ніколи не довіряла датам.

Вона згадала про прохання доньки і пішла до колеги, питати чи є залишки «Синього ключа», а якщо нема, то коли буде завоз.

— А цю воду вже не будуть возити, — сказала колега, — хіба ти не знаєш? Завод закрився.

Катю новина шокувала. Як так? Вода смачна. Не дорога. Як такий бізнес міг закритися, в той час як довкола купа бізнесів, що постачають низькоякісну продукцію за завищеними цінами процвітає і збільшує обсяги продажу?

Ці думки не залишали жінку весь день. Ввечері, після рооти, вона спеціально пішла до дому пішки і обійшла усі крамниці по дорозі. Справді, «Синього ключа» ніде більше не було.

Дочка сприйняла новину спокійно:

— Візьми тоді будь-яку іншу воду, тільки не «Смерекове поле», бо вона гірша ніж з-під крану.

Катю знову пересмикнуло. Бо саме «Смерекове поле» продавалося найкраще. З місяця в місяць, за наказом директорки, під цю воду виділяли все більший і кращий простір полиць.

Наступного дня Каті принесли ящик м‘якого плавленого сиру. Потрібно було переклеїти дати і викласти на полиці. У Каті розболілася голова. І одразу визрів план помсти. Не за жіночку з фіолетовим волоссям. За «Синій ключ».

Вона покірно розклеїла етикетки з новими датами, перетягла ящик до залу, і порозпихувала сир в такі закутки, де їх ніхто б не дістав. Аж поки він не почав би смердіти.

Каті було цікаво, чи буде цей бешкет помітним для когось? Чи викриють її?

Директорка обходила полиці кожного вечора рівно о смінадцятій сорок п‘ять, за п‘ятнадцять хвилин до кінця зміни.

Тому Катя кожного вечора перекладала сир з різними датами місцями. А зранку — робила зворотню процедуру. Цей ритуал зігріввав жінку з середини, хоча ніяк не міг повернути на полиці крамниць «Синій ключ».

Скандали в магазині почастішали. Приносили переважно плавлений сир. З килимками з цвілі, смердючі, навіть з червами.

Катя спостерігала здалеку.

Катю тішило не те, що вона бешкетує. А те, що її ніяк ніхто не спіймає. Навіть ніхто не намагався «розслідувати», чому стало так багато повренень саме сиру.

Урізали премію. Ще через місяць — зарплату. Приходила перевірка з санепідемстанції. Навіть, прокуратура. Їм показували накладні, касові стрічки. Сертифікати якості. Усе вигладало законним.

Одного дня до крамниці знову привезли «Синій ключ». Виявилося, що в компанії просто міняли обладнання. Смак води не змінився. Переставляти сир Катя припинила.

5. Сир і пиво

У темній, майже порожній пивничці сиділи Іван Семенович і Єгор. Над головами висіло купа люстр, але бармен виключив світло, чи заради економії, чи заради атмосфери. Єгорові хотілося вірити, що заради атмосфери.

— Чому люди скоюють злочини? — спитав колегу Єгор.

Він сподівався почути у відповідь щось типу, «Тому що їм нудно».

— Є цікавіше питання, — натомість сказав Іван, — чому люди ідуть в органи. Ось ти, чого поперся в полцію?

— Навіть ніколи не думав про це, — зізнався Єгор, — просто інститут був поряд, я пішов туди вчитися, а далі вже шукав роботу по спеціальності. А ти?

— Щоб відчувати себе захищеним від закону, — усміхнувся Іван і зробив дрібний ковток з бокалу.

— Тоді б краще ішов би у адвокати, — хекнув Єгор.

— Таааа, адвокати — це сміття…

Єгор згадав історію з пастором і подумки не погодився з клегою, але хід його думки вирішив не перебивати.

—…тільки ми — це закон. Навіть не депутати, які їх приймають. Ось вчора підслухав, як по телефону дружина сварилася з супермаркетом, бо їй підсунули зіпсутий сир. Вони сварилися півгодини десь. І тут вона каже — «у мене чоловік поліцейський, він вас посадить».

Єгор зробив ковток зі свого бокалу. Йому не подобався ані смак, ані запах. Було враження, наче хтось посцяв, якщо не в пиво, то в бокал, перед тим, як наливвати туди напій.

— …і знаєш, — говорив далі Іван, — це вмить подіяло. В магазині погодилися повернути гроші, навіть не вимагаючи ні чеку, ні сам товар. Я слухав і думав собі, по суті, ми маємо захищати закон, а не дружин. Але реально захищаємо тільки себе.

— Тобі норм це пиво? Мені здається, воно якесь не таке, як треба. Можна я відіп‘ю з твого стакана?

Іван не заперечив. Напій у його бокалі був на смак такий самий бридкий.

— Може перевіримо твою теорію? Покажемо жетони, попросимо дати сертифікат якості на пиво?

— Облиш, ми не на роботі, — сказав на це Іван, і залпом допив свій напій, — і потім, ми захищаємо закон, а вони — своє пиво.

6. Тремпелі

Кава була прісна і несмачна. Хоча бос купив якісну каво-машину, секретарка Нона під час останньої закупки взяла дешеві, огидні на смак, перепалені і дрібнющі зерна, бо повелася на золотисту упаковку з назвою «Кенія і Галапагос».

Юра вирішив, що щойно закінчить розмову з Ганною, спуститься на поверх нижче до супермаркету і за свої гроші мовчки купить добрі зерна.

— Як ти зміг за кілька годин написати таку класну презентацію карбоновим надпровідникам? — говорила Ганна, вона не кривилася і не морщалася, роблячи щедрі ковтки, схоже, їй кава подобалася.

Від одного цього виду, Юрка в душі вивертало. Він зробив над собою зусилля, щоб не видати свою бридливість.

— Я два тижні виношував ідеї і гачки в голові, мені лишилося тільки сісти, і записати готовий матеріал, — сказав він.

Юркові напій було пити неприємно. Але кофеїну хотілося. Спершу він пробував пити малими ковтками, щоб неприємний присмак не був таким різким. Але це дало ще більш бридкий присмак, тому щоб не розтягувати свої страждання, він мужньо глянув у чашку і опорожнив вміст одним безперервним ковтком.

— А, так насправді, — сказала Ганна, все так само ліниво потягуючи свою каву, — тут нічого геніально? І твої мізики не працюють як супер-комп‘ютер.

— Десь так, — сказав зі спини Юрко, він вже мив свою чашку в кухонній раковині, не обертаючись до колеги він раптом спитав: — Тобі подобаються наші вішаки у гардеробі?

— А що з ними не так? Їх сам Дмитро купував!

— А чому не доручив Ноні?

— Вирішив, що театр починається з вішалки, — хіхікнула Ганна, — і що таке не можна доручати навіть секретарці.

— Зрозумів.

— То що не так з тими тремпелями, — не вгамовувалася Ганна.

Юрко витер паперовим рушником руки, розвернувся, і склавши їх навхрест на грудях сказав:

— Лише на обладнення і декор офісу нам виділили шість мільйонів євро. А ми купуємо тремпелі за 35 копійок дюжина. Це жлобство.

Коли Юрко повернувся з обіду, то застав Дмитра та Нону на кухні. Вони пили каву.

— Яка смакота! — нахвалював свій напій бос. — Ти молодець, Нона, де ти таку каву знайшла?

— Це не я, — сказала Нона і кивнула в бік Юрка, — та кава, яку купила я, лежить у смітнику. Він приніс якусь свою.

— Це не через зерна, — сказав Юрко, — просто чудова каво-машина.

Дмитро не сказав нічого на словах, але кивок і доброзичлива усмішка сказали більше.

Лише допивши свій напій Дмитро знову заговорив:

— Так, ти правий! Машина огонь! Саме тому на перші закупівлі я пішов сам, а не довірив Ноні, не ображайся, Нона.

— Жодних образ, — відповіла дівчина.

— Каво-машина влетіла в копійочку, тому довелося зекономити на дрібницях, наприклад, на тремпелях.

«Не надійтеся, — подумав Юрко, — нові тремпелі я для вас купувати не буду».

Після обіду сталася гроза, грім та блискавки. Дмитро гучно розносив Ганну за якість презентації, яку принесла йому Ганна.

— Це неможливо! Я такого відбірного лайна не бачив за все життя! Цілий місяць! І це на ось це ти вбила цілий місяць.

— Діма, — не втрачаючи ані спокою, ані гідності, спокійно говорила Ганна, — матеріал складний. А сама презентація і в половину не така погана, як ти кажеш.

— Ну чому! Ну чому, ось Юрко, — він махнув рукою на підлеглого, хллопцеві стало ніяково від такої уваги, і навіть защемило у серці, бо він одразу вловив, куди зараз піде розмова, — за півгодини написав чудову презентацію на матеріалі, який в тисячу разів складніший за твій!

— Бо він перед тим два тижні обдумував його, — так само спокійно говорила Ганна, — а запівгодини лише записав результат.

— Господи, — ще голосніше проволав Дмитро, — яка ти дурепа! Що ти несеш?! Пакет про карбонові провідники нам привезли тільки сьогодні з ранку!

Юрко подумки усміхнувся. Йому було приємно, як легко Ганна клюнула на його наживку під час передобідньої кави.

Дмитро говорив надхнено, наче закоханий у власний голос:

— Ми в компанії Ред Стар змогли зробити те, чого наші конкуренти ще не зможуть наздогнати ще щонайменше півстоліття. Наше обладнання АСМЛ дозволяє виготовляти літографічні матриці для квантових чіпів нового покоління. Завдяки точністю друку та іноваційним матеріалам, ці чіпи можуть працювати при більш високих температурах, отже для роботи процесорів більше не потрібен дорогий і рідкісний гелій-3…

Юрко з-під лоба дивився то на Ганну, то на Дмитра. Дивитися на інвесторів йому було не цікаво. Він спостерігав, як Дмитро слово-в-слово читає з великого екрану підготовлену Юрком презентацію, і його власне его тонуло в лоскітливому теплі і дитячих радощах.

— Я не думаю, що відмова від гелію-3 це велика перевага, — затягнувшись сигарою, сказав Гаврило Євгенійович.

— Якщо врахувати, що ми вже понад десять років, — сказав на це Сергій Семенович, зробивши ковток віски, — монополісти з постачання гелію-3, ми вистрілимо самі собі в ногу, якщо дамо зелене світло технології високотемпературних квантових чіпів.

— Розмістимо замовлення на Блю Стар. Бо ці з Ред Стар якісь мутні, у них у офісі все тхне, що вони пройдисвіти.

— Зберуть там в гаражах щось із гівна і палок. Ти бачив їхні тремпелі в гардеробі?

— Ти теж на це звернув увагу?

— Але кава смачна.

— Так, кава смачна. Отже, Блю Стар.

7. Тиск 9 бар

Директор агрохолдингу «Родюче Зерно» Сергій Семенович гордовито проходив коридорами нового офісу, заходив і оглядав кожен кабінет і навіть дрібні підсобні приміщення. Він затримався у серверній, його надовго загіпнотизували блимання лампочок та монотонне гудіння вентиляторів.

Він зрозумів, що йому хочеться кави. «Де там ходить та Світлана!» — подумав він і рука сама потягнулася за телефоном.

— Ало! Ти де?

— Вже біжу, Сергію Семеновичу!

— Ніого не забула, що я казав? Тремпелі повинні бути найкращі, найдорожчі, на такому не можна економити!

— Так, зробила все, як ви сказали, — запихуючись говорила секретарка, — взяла найдорожчі, але на хорошу каво-машину не вистачило, довелося брати по акції.

— Та чорт і зним, — запихтів бос, — у каві важливий смак зерен, машина на це не впливає.

Водій із Світланою на кухні розбирали пакунки. Їм на допомогу прийшов Сергій Семенович. Першим ділом він взявся розпаковувати кавоварку.

Світлана дістала з великого пакунку золотистий пакет «Кенії і Галапагосу» і нетерпляче взялася його розкривати. Пакет не дуже піддавався.

Сергій Семенович кинув підозрілий погляд, він дивився на рухи секретарки з недовірою і нетерплячістю, втомившись спостерігати за її немічю, він потягнувся до полиці і діставши ножиці проягнув їй одночасно додавши:

— Що це?

— Оооо, — блаженно закотивши очі, сказала Світлана і прийняла в руки ножиці, — це просто шедевр. Моя сестра завжди бере саме цю каву.

Світлана розрізала край пакунка, спершу захопливо вдихнула вміст сама, а потім передала його керівнику:

— Ось, понюхайте.

— Пахне гарно, — вирячивши губу сказав Сергій Семенович, — але враження таке, наче в нього насипали штучного ароматизатору…

— Бути такого не може, — знову виправдовувалася Світлана, — ось зробите перший ковток і самі все зрозумієте.

— Може, може, — втрутився водій, він теж понюхав вміст пакета, — чимось нагадує «Равенок», який ми досипаємо в мішки з зерном, щоб воно більше подобалося закупівельникам.

— Ти теж це вловив? — хіхікнув бос.

Зрозумівши природу схожості запахів він уже полюбив нову каву.

Але смак у кави був бридкий. Сергій Семенович не зміг зробити більше одного ковтка, він вилив рештки у раковину і почав розглядати коробку з-під кавоварки.

— Ти що, дурепа? — вибухнув Сергій Семенович до Світлани, — тут же написано, 9 бар тиску! Треба було брати не менше 15, а краще 20!

Світлана розревілася і вибігла з кухні. І вже з-за свого столу крикнула в відриті двері:

— Ви самі казали взяти найдорожчі тремпелі!

Сергій Семенович чекав на важливих людей, затягувати істерику секретарки йому зараз не хотілося. Він підійшов до її крісла, м‘яко обійняв за плечі і ніби батьківським тоном спробував її заспокоїти:

— Нічого страшного, я принесу з дому турочку, будемо варити поки в ній, а в новому кварталі я виділю бюджет на добру каво-машину.

Презетнація для важливих людей тривала понад дві години і однаково виснажила усіх присутніх.

— Мене непогоїть надто великий і розкиданий портфель вашої компанії, — говорив не видаючи емоцій Ігор, — у вас тут і гелій-3, і квантові чіпи, і посівне зерно.

— Це лише на перший погляд здається, що це все різні сфери, — сказав на це Сергій Семенович, — насправді, ми змогли покращити технологічний процес і якість зерна саме завдяки квантовим чіпам. Ми здешевили для себе обчислення, тому змогли дозволити собі на порядки більше обчислювальних ітерацій, більш глибоке моделювання та перебір, ніж може дозволити собі будь хто з наших конкурентів.

— Боже, ти бачив їхні вішаки у гардеробі? — говорив Іван і рясно намащував масло на бутерброд.

Поряд стояла банка з червоною ікрою. Ігор мастив її тоншими рядками, але без масла.

— Дикий пафос. Ото на ті тремпелі у них всі гроші і ідуть, — сказав Ігор і акуратно відкусив маленький шматочок від свого бутерброда.

— А смак їхньої кави ти розпробував? — насмішливо кинув Іван.

— Фу, не нагадуй, — здригнувся Ігор. — не говори за таке за столом, заради Бога!

— Купимо посівний матеріал у «Зів‘ялому листі». У них хоча б назва чесна.

— І кава смачніша!

8. Кактуси

Квітуча галявина наче ввібрала у себе чистий концентрат весни — нарциси давали тонкий аромат, квіт черешень опадав наче білий дощ і пелюстки застрягали в волоссі Ірини.

Володя усміхався ще білішими зубами і мружився дивлячись у яскраве небо. Йому хотілося обійняти Ірину, але було страшно. Не реакції дівчини. А того, що він зруйнує магію саме цього моменту.

— Дивися! — кивнула догори Ірина і показала пальцем в небо, — Космічна сонячна електоростанція!

Хлопець глянув на чималий білявий прямокутник. Поряд було видно денний Місяць і за розмірами вони були приблизно одного порядку, але те, що Ірина назвала електорстанцією було рівної, прямокутної форми.

— От дурочка, — дружньо хіхікнув Володя, — ти що, газет не читаєш? Це ніяка не сонячна станція!

— А що тоді?

— Це гелієві ферми корпорації «Родюче Зерно». Це величезні платформи, розміром з ціле місто. — голос Володі набув інтонацій викладача за кафедрою. — Панелі складаються із спеціальних мембран. В них реагент під дією космічних променів перетворюється на дуже дорогий гелій, який потрібен для квантових комп‘ютерів.

— Ого, нічого собі! — вигукнула Ірина. — Напевно, там важко працювати. Радіація. Може, вони кактусами захищаються…

— Там працюють тільки роботи, — сказав на це Володя і замружився ще більше.

— І звідки ти це все знаєш? З газет?

— З комп‘ютера! — усміхнувся Володя.

— Вони шкідливі, — зітхнула Ірина, — не можна біля них довго сидіти.

— Маячня, — махнув рукою Володя і ролігся на траві горілиць, підставляючи себе всього сонячним променям.

— У мене скоро ехінопсисис буде цвісти, — сказала на це Ірина, — я тобі його подарую. Поставиш біля комп‘ютера, щоб він тебе не опромінював.

Ввечері Володя згадав слова Ірини і вимкнув комп‘ютер раніше, ніж зазвичай. Взяв до рук планшет і став гортати соцмережі.

Після десятків одноманітних танців і лекцій про користь скумбрії він затримався на короткому відео з квітучим кактусом. Вгорі висіли великі титри – «Білий ехінопсис».

«Так ось, який ти, ехінопсис», подумав Володя і поставив лайк. На відео у режимі «слоумо» показувалося покадрове цвітіння квітки. Відео заворожувало, музика була підібрана доволі вдало, хлопець переглянув його рази три чи чотири перед тим, як свайпнути до наступного рілса.

Він сидів на дивані з планшетом десь години дві. В стрічці все менше було танців і скумбрії, і все більше кактусів та інших ехінопсисів. Його це почало дратувати. Він уже роздтратовано відшукував кнопку «Показувати менше», але це не діяло.

Спробував перевантажити застосунок. Допомогло, але не на довго. Він почав лайкати скумбрію і набридливі танці, щоб хоча б такою ціною розбавити надлишок кактусів. На якийсь час допомогало, але кактуси знову відвойовували свій простір.

У відчаї Володя перезавантажив планшет. Результату нуль. Він вимкнув пристрій.

Засинав з думкою про те, як же він тепер ненавидить кактуси.

Наступного вечора кактусів у стрічці стало навіть більше. Таке враження, наче вони проросли в кожен піксель екрану. Воювати з ними цього разу в нього сил не було, тому він включив на телевізорі якийсь старий серіал. Про який точно знав, що на екрані точно не буде жодного кактусу чи натяку на нього. Серіал три чи чотири рази перебився рекламою «Родючого Зерна».

Реклама дратувала трохи менше, ніж кактуси. Звук був на відсотків 10%, а може і більше, гучніший за голоси в серіалі. «От дурні, подумав Володя, невже вони думають, що я піду зараз в супермаркет і куплю у них гелій-3? І що я буду з ним робити? Замість заправки до пельменей додавати?»

Лише вийшовши до кухні, засипавши в каво-машину зерна «Кенії і Галапагосу» він, як йому здавалося, одразу зрозумів, чому реклама «Родючого Зерна» така дратівлива, позбавлена маркетиноового сенсу, гучна і безглузда. Бо це була не реклама корпорації, а реклама платної підписки, яка дозволяла дивитися серіали без рекламних вставок. «Ха-ха, подумав Володя, лохи, я краще терпітиму ваші завивання, ніж дам вам хоч одну свою копійку!».

Після кави Володя вже не включав телевізор. Він взяв до рук планшет, відкрив додаток, побачив ще три кактуси і вже був готовий розбити пристрій об стінку.

Цю ніч він теж засинав з думкою про те, як ненавидить кактуси і «Родюче Зерно».

Зранку його розбудив дзвінок у двері. Він вийшов у трусах, бо знав, кого там побачить.

Весела, навіть надміру радісна Ірина протягнула йому пакунок:

— Тримай, це ехінопсис!

— Я тобі цей кактус зараз в жопу засуну! — вибухнув Володя, побачив, як різко міняється міміка дівчини, яка не одразу зрозуміла, що відбувається, і гучно гримнув дверима перед її носом.

За дверима почувся спершу плач, потім неспішні кроки людини, що віддаляється.

Більше Ірині Володя не дзвонив.

9. Асбестовий «Факел»

Денис Всевоволодович ліникво водив очима по рядкам газети, коли його окликав начальник суміжного цеху Пилип Арсенійович:

— Денисе Всеволодовичу, — чемно почав той, але Дениса від цього нудило ще більше, — та партія згущеного молока, що прийшла вчора вечері.

Газета була нудна, читати її не хотілося, але Денис все одно уважно вичитував кожне речення. Він вже втомився від статей про лихоманку Дейстрома, але вважав, що не має громадянського права ігнорувати їх і зобов‘язаний бути в курсі всіх деталей. З такого самого насильницького над собою почуття зобов‘язання він слухав Пилипа Арсенійовича.

— І що там з ним? — сказав Денис налешті відклавши газету убік.

— Наші лаборанти знайшли в пробах з тих діжок асбест, — в голосі Павла відчувалася напруга, можливо, навіть надмірна, можливо, умисно перебільшена.

Денис піднявся з крісла і став ходити з боку в бік.

— Ви хоч не взяли її в виробництво? — тримаючись за серце спитав Павло.

— Ні, що ви, коли б я встиг? — збрехав Денис.

Вчора ввечері діжки із згущенкою привезли вже досить пізно. Був ризик зупинки виробничої лінії. Денис залишився на роботі на дві години більше, хоч і пропустив день народження сестри. Ніяких високих виробничих мотивів. Йому хотілося премії, він не міг допустити, щоб процес перервався на цілу ніч.

— Їх треба буде знищити під акт, — сказав Певло Арсенійович, — займемося цим разом десь о шостій вечора.

Денис дивився Павлу у слід і навіть виглянув за двері. Щойно спина Павла зникла за дальним рогом коридору, Денис накинув на себе робочий халат і майже побіг до складу.

Сьогодні ввечері треба буде списати рівно 20 діжок. На величезних палетах стояло тільки 18. Він почухав потилицю, сів за вантажника-маніпулятора, і вправно керуючи важелями перемістив дві діжки з іншої партії на палети, де зберігалася «асбестова» згущонка. Також він не забув ретельно видрати етикетки з двох бочок, на яких було зазначено дату та номер партії.

До свого кабінету технолог повертався з відчуттям легкості на серці і душі. «Але ж це асбест, — говорили в ньому закутки совісті і професійної гордості». «Та скільки там того асбесту! — говорила та частина сумління, що відповідала за безпеку і спокій, — його ж там не жменями засипали. Напевно якісь гомеопатичні дози, що попали під час пакування».

Він ішов коридорами і вкотре думав над абсурдностю назви продукту, який виготовляли у них на фабриці. «Шоколадна паста Факел», — хекнув він собі під вуча, — «Курям. на сміх така назва! Я б краще придумав, наприклад «Шокопаста», чи якийсь «Зайчик і Білочка». Але смак чудовий… Тільки тому покупці пробачають цю назву».

Кожного разу, коли Денис Всеволодович намагався відтоврити в уяві образ «шоколадного факелу», замість продукту їхньої фабрики там вспливало лайно, що плаває в унітазі.

Минуло кілька тижнів. Асбестову згущонку утилізували під акт. Партії шоколадної пасти давно розійшлися супермаркетами і значна їхня частина була уже розкуплена споживачами.

Денис Всеволодович читав ранкову газету і сам не вірив своїм очам: «Шоколадний Факел рятує від лихоманки Дейстрома», зазначалося у заголовку. Лікарі у якомусь селі виявили, що навіть одна ложка шоколадної пасти їхньої фабрики миттєво полегшує симптоми лихоманки, а вже через три дні починається помітна реміссія аж до повного одужання.

Почалася справжня метушня. Вчені, преса, керівництво. Якесь нескінченне торнадо замість монотонних робочих буднів, які Денис Всеволодович так любив у своїй роботі. Досліджували і перевіряли усе – сировину, вробничі лінії, програмне забезпечення роботів, рецептуру, навіть склад пилу і інтенсивність освітлення в цеху.

Дениса радувало тільки одне. Що він не лише підмінив діжки, знищив етикетки, але і встиг пізно вночі розбити на друзки і непомітно вивезти ту тару, в якій зберігалася асбестова згущенка, що її він встиг використати.

Йому не хотілося бути рятівником цивілізації. Не хотілося нікого лікувати від смертельної лихоманки Дейстрома. Йому хотілося спокійно допрацювати на фабриці і все забути.

Все ж не уся партія, як виявилося, була розвезена по супермаркетам. Він знайшов потрібний стелаж, підмінив дві коробки продукцією з іншої партії, і вивіз їх на машині як нібито списану прострочу.

10. Останній дилер

Андрій Пилипович чухав своє чимале пузо і з заздрістю розглядав на плаштеті фото Пабло Ексобара.

— У цього дядька пузо явно було більше, — уголос з мрійливими нотками проговорив він.

«Може бегемотів собі купити?» — думав Андрій — «А зимою як? Я що вони їдять? Та ну їх к монахам, тих бегемотів».

Тільки дружині Андрій Пилипович дозволяв називати себе «наркобароном». Хоча таке назвисько йому внутрішньо дуже лестило.

Він закрив улюблене фото Пабло Ексобара на планшеті і повернувся до попередньої справи, ретелно вивчав квартальний звіт.

Вони продавали «пил» під видом снюсу «Мото». Їхній конкурент «Вело» уже четвертий квартал підряд тіснив і з‘їдав долю продажів. Мото вигравав у збільшенні прибутку, здавалося б, варто було радіти. Але Андрія Пилиповича ця метрика не втішала. Йому кров з носу хотілося мати більшу долю ринку.

Він готовий хоч зараз вбити задля цього. Але не знав — кого. Гната, лідера «Синіх краваток» і виробника «Вело»? Безглуздо, його місце займуть плимінники чи сини. Чи ще хтось. Віктора Євгенійовича, керівника ліцензійного відділу, що видає сертифікати якості і може одним розчерком закрити весь бізнес і «Вело» і «Мото»? Безглуздо.

Квартали минали швидко. Вже і сивина на голові Андрія Пилиповича стала помітною, рідкими стали чорні волосини, а колись було навпаки.

— Син гната захворів на лихоманку Дейстрома, — сказав буденно одного вечора йому водій.

— Розвертай машину, — не приховуючи радості скомандував Андрій Пилипович, — поїхали до мене на дачу.

— Що, зараз? Там же болото! — заблагав водій. — Давайте хоча б завтра вдень.

— Ееее, ні. — хитрувато потягнув Андрій. — Ще сконає, не дай Бог, раніше за час. Такі справи не можна відкладати.

Андрій Пилипович піднімався довгими сходами палацу, важко притискаючи до боків коробку. Колись вони з Гнатом починали свій бізнес разом. Він пам‘ятав, як святкували Гнатове новосілля. Як хрестили разом дітей. І трохи жалкуав, що їхні долі розійшлися.

Гнат на нього уже чекав. Він був сам, без охоронців. Так само, як Андрій Пилипович.

— Ось, — поклавши на стіл коробку, сказав Андрій.

— Що це?

— Асбестовий факел, — Андрій по реакції Гната побачив, що той не одразу зрозумів, тому вдався у пояснення, — це ліки для твого сина. Ти що, не чув за них?

— То, це шоколадна паста? Про яку писали в газетах?

Гнат потягнувся до коробки. Канцелярским скотчем обережно порізав скотч і дістав першу ліпшу. банку. Став розглядати етикетку.

— Саме так.

— А я тобі що?

— Ти продаси мені свою фірму.

Відчуваючи себе господарем у чужому кабінеті, Андрій Пилипович взяв до рук калькулятор, що лежав поряд, на столі, щось поклацав на ньому і передав в руки Гнату.

— Солідно, — сказав на це Гнат.

Він вип‘ячив нижню губу і натягнув її не верхню, від чого став схожий на дебелу мавпочку.

— На 20% більше, ніж оцінюють брокери, — сказав спокійно Андрій.

— Окей, скинь адресу свого нотаріуса, завтра о дев‘ятій ранку підпишемо угоду.

— Наче ти сам її не знаєш.

Обидва чоловіки засміялися. Андрій Пилипович розвернувся на каблуках і спустився сходами. Коробку він з собою не забирав.

Через кілька місяців Андрій Пилипович вирішив змінити маршрут до офісу, і навіть пройшов його пішки. Біля алкомаркету він побачив сильно брудного чоловіка і одразу не повірив своїм очам. Лише довго тупцюючи біля нього він впізнав за цією патлатою бородою Гната. Той Андрія, схоже, не впізнав, або зробив такий вигляд.

Першим імпульсом Андрія було дістати з гаманця найбільшу банкноту і кинути її жибраку у банку. Але він з цим спонтанним сплеском доброти успішно справився. Далися в знаки роки постійної практики. Він кинув бридливий погляд на дідуся і зайшов в середину алкомаркета.

Там подзвонив водієві і наказав підібрати його негайно. Решту шляху він подолав на машині.

Але після того випадку на роботу і назад він їздив лише цим маршрутом.

Минали ще квартали, падали наче листки у відривному календарі. Продажі снюсу падали. Навіть в момент, коли, здавалося, нижче нема куди.

Він не витримав і викликав на килим технологів обох підрозділів – і «Мото» і «Вело».

Виявилося, вони обидва добре знали причини і наслідки, але обидва не поспішали першими приходити з безцінною для Андрія Пилиповича інформацією.

— Ми робимо чудовий снюс, — сказав технолог «Мото», — але він не викликає сильної залежності.

— Раніше у снюс «Вело», — продовжив другий технолог, — ми закладали окремий інгредієнт. Саме він викликав і тримав сильну залежність.

— Залежність уже була сформована і трималася, поки споживачі купували «Вело», — заговорив знову технолог «Мото». — наш снюс коштував дешевше, але давав такий самий дурман, ми просто паразитували на попиті, нічого в нього не вкладаючи.

— Коли ви перекупили наші фабрики, — продовжив технолог «Вело», — Гнат пішов з бізнесу. Лише він знав таємний інгредієнт.

Андрій Пилипович почувався розбитим. Він нікого не сварив, бо не бачив у цьому сенсу. Він знову гортав звіти і намагався порахувати, на скільки місяців їм лишилося грошей. Але виявилося, що уже йдеться не про місяці, а про тижні, чи може навіть дні.

Дорогою до дому він попросив водія сповільнити машину біля алкомаркета.

— Бачиш бомжа? — кивнув він рукою в бік бородатого нечупари, — Що, не пам‘ятаєш, як ми його з‘їли? Коли серед ночі ми поїхали до дачі.

Замість цікавості чи захвату, на які розраховував Андрій Пилипович, водій істерично зареготав.

— Та який це Гнат! — сказав він, не одразу, а лише висміявшись вдосталь, — Це просто мужик якийсь, на ньоо схожий. І то, не дуже. Гнат вищий. Він після тої ночі з родиної виїхав на Мальдіви. Гріють там п‘яти і ні про що не думають.

Дихання Андрія Пилиповича стало частим і важким. Він знову скомандував водієві розвертати машину.

— В аєропорт! — заревів Андрій. — Ні, спершу до мене до дому, треба паспорт забрати.

Мальдіви зустріли Андрія Павловича сонцем, що не приносило ні тепла, ні радості. Лише роздратування. «От би де бегемотам було б добре,» — думав він.

Гната було знайти легко, він ніде не ховався, він нічим не був схожий на бомжа біля алкомаркету і навіть ніби помолодшав років на десять.

Розмова була довга, детальна, і на здивування Андрія, без тіні агресії.

— Зараз я уже можу все тобі розказати. Бо ти нічого не вдієш, — казав Гнат.

— Як так? Просто скажи свій інгредієнт. Що хочеш тобі віддам. Хочеш? Поверну безплатно тобі твою фірму!

— Та на холери вона мені потрібна! — розмісявся Гнат. — Інфраструктура зруйнована. Той секретний інгредієнт — це висушена і подрібнена паста «Факел».

— Але ж фабрику закрили! — Андрій жахнувся, коли зрозумів значення «таємниці» «Вело».

— Саме так. Там технолог почав домішувати асбест. Бо хотів відновити магію «асбествого Факелу». Тільки прорахувався, що в тій партії спрацював не асбест сам по собі. А що він входив в склад одного з інгредієнтів. Причому, в певному зв‘язаному стані. Люди потруїлися. Фабрика закрита без можливості відновлення. Всі сидять — і власники, і директори, і технологи, навіть майстри і вантажники.

По прильоті додому, виявилося, що грошей нема зовсім. Лише борги. Обладнання фабрик, нерухомість, машини – усе давно було під заставою.

Андрій Пилипович надягнув свій найбрудніший піджак, але найращі свої туфлі. Закривши двері будинку, «хай завтра з ним судові пристави займаються», він попрямував до провулку, де стояв алкомаркет. Він сподівався, що брудний бородань не буде проти, що він складе йому компанію і жебракуватиме поряд.

11. Дисертація

Євген Ігорович дивився на робочий розклад і розумів: на дисертацію часу нема. Не те, що сісти і писати її, навіть зібрати достатньо матеріалу і обдумати тему — це вже проблема.

Він пішов блукати офісом і заглядати за спину своїх працівників. Один з них щось уважно читав в своєму моніторі.

— Що такого цікавого пишуть? — глузливо спитав Євген Ігорович в підлеглого.

— Та оце прислали з агентства текст дипломної, то перед тим, як здавати перечитую, — наївно відповів робітник.

«Хе-хе, на робочому місці, в робочий час!», подумав Євген але в голос сказав інше:

— Ану дай номер того агентства.

І став покірно чекати, поки робітник старанним почерком виводив на цедлику цифри.

У агентстві Євгена одразу зв‘язали зі співробітником, який буде писати його наукову роботу.

— На яку тему потрібна дисертація? — спитав сиплий, наче хвориий на ангіну голос. — Квантова механіка, молекулярна біологія, репродукція горил у неволі?

— І, що, вам байдуже про що писати, — без агресії, с чистою цікавістю спитав Євген, голос на тому боці став цікавий йому як людина, як шлях, як біографія.

— По великому рахунку, так, — зізнався хриплий голос, — усі успішні дисертації мають однакову структуру. Я працюю з структурами.

— Ви майже вгадали в своєму переліку, — ще м‘якше, наче намагаючись здружитися з голосом, заговорив Євген, — дисертація потрібна не тему складної фармацевтичної хімії.

— Так це чудово! — не приховуючи радості сказав голос, наче не розуміючи, що цей надлишковий ентузіазм і подальше зізнання в підсумку може знизити його гонорар, — Маю для вас чудову заготовку, матеріал ще ніде не публікувався: «Асбестокортизол в ефективній терапії лихоманки Дейстрома».

Почуте більше ніж здивувало Євгена Ігоровича. Не перебільшувало б сказати, що він був шокований. Не менше хвилини він мовчав у слухавку і обдумував почуте, аже поки не наважився заговорити знову. Найбільше він не хотів здатися повним профаном у своїй вотчині.

— Що за асбестокортизол? — намагаючись не видавати своїх емоцій говорив Євген. — Що, справді він може допомогти в лікуванні лихоманки?

— Так, — говорив хриплий голос, — це вибух мозку. Вся проблема в тому, що його виробництво технологічно надскладне. Але я можу описати нетривіальний технологічний процес, який зробить ліки доступними і поширеними.

— Так вам же за це Нобелієвську премію дадуть! Та що там премія, ви станете мійльардером!

— Мені не потрібна ні премія, ні мільярди, — буденно, і навіть втомлено промовив голос, — продиктуйте ваш емейл, я скину вам план наукової роботи і готову бібліографію до неї.

Євген Ігорович цілиий день ходив наче сам не свій. Це ломало багато чого в його уявленнях. Єдине, в чому він знаходив захист для себе — думати, що все це шахрайство.

Але коли перші папери були зібрані, і Євген Ігорович обговорив їх на кафедрі, виявилося, усе саме так, як описував напочатку хриплий голос.

Дисертацію захистили. Гонорар справжньому автору було вчасно оплачено. Євген Ігорович в той момент думав нарахувати додаткову премію, але вчасно подолав цей імпульс недоречної благодійності. Він не раз і сам бував в подібних ситуаціях, хоча і в інших контекстах. І знав, що часом премія може завдавати удару самооцінці. По-перше, ти виглядаєш як даритель, це позиція того, хто зверху. Творчі люди не люблять такої асиметрії. По-друге, ти наче говориш: ти лох, не знаєш, скільки коштує твоя праця і занизив вартість робіт. Неоговорена премія може образити так само, як копійчаний торг. Хоча дуже мало хто це може зрозуміти.

Події розвивалися блискавично. Виникла потреба в додаткових статтях. На щастя, хриплий голос все ще працював у агентстві, хоча, схоже одужав і перестав бути хриплим.

Так тривало близько року. У Євгена Ігоровича з‘явилася власна лабораторія. Власна кафедра. Гранти. З‘явився контракт від великої фармкомпанії. Потрібо було працювати далі.

І ось, Євген Ігорович телефонує за звичним номером, але замість того, щоб переключити на потрібного спеціаліста, йому повідомляють, що той вчора звільнився і зв‘язку з ним нема.

— Ну а де він хоч живе? Адресу можете дати? Ясно, що не безплатно, — сам не розуміючи що говорить вистрілював слова у слухавку Євген.

Коли перша хвиля панічної атаки минула і Євген зміг взяти себе в руки, він почав шукати свого візаві у соцмережах. Це виявилося не складно. Бо в профілі були і назва компанії, і портфоліо, в якому Євген узнав і свою роботу. Хоча це було заборонено NDA, але йому зараз було не до цього.

Дні пошуків, дзвінки, дальні спонтанні поїздки без чіткого машруту. Хот-доги на заправках і неможливість поміняти шкарпетки. Провінційні готелі і душові кабінки, де замість звичної чаші чи ванни – просто дірка в підлозі.

Високо вгорах він знайшов хатинку з гілок і листя. В ній — того самого автора.

— Ти хто? — без церемоній спитав господар хатинки.

— Я Євген Ігорович, — розгубившись сказав чоловік.

Вперше він зрозумів, що не має відповіді на просте питання, якщо йому зараз його поставлять: «Чого тобі треба?».

Але питання не послідувало. Замість цього був чай, козячий шашлик, до якого треба було звикнути, але згодом він здався смачним. І розмова аж до ранку.

— Якось у Моршині я був в санаторії, — розпоідав автор дисертації, — там ми парилися з технологом шоколадної фабрики. І киряли горілку, очевидно що. Він розповів, як випадково загнав у партію згущене молоко із вмістом асбесту. Це дало ліки від лихоманки. Він тоді сильно пересрав, тому нікому не розповів. Потім ще потай став домішувати чистий асбест, але то вже інша історія. Я провів кілька простих експериментів. Виявилося, що справа не в асбесті, а в тих реакціях, які він каталізував при нагріванні лактози і звичайного цукру.

— Це пизда! — не витримав в якийсь момент Євген Ігорович.

— Не то слово!

— Тобто у тебе в руках весь цей час були ліки від найбільшої напасті наших часів, — не маючи втримати емоції запалившись говорив Євген, — а ти мовчав? Ти знаєш, скільки людей за цей час загинули від хвороби? Тисячі, мільйони!

— Сто шістнадцять мільйонів триста вісімнадцять тисяч, — сухим тоном відвовів голос, — це за останніми данними.

Євген Ігорович встав з місця, трохи потупцював, а потім пішов у кущі за малою нуждою.

— А у тебе тут буде місце для мене? — не маючи жодної надії спитав Євген.

Він не знав, скільки часу хоче провести в компанії цього дивакуватого чоловіка. Може, день. Може, все життя.

— А у тебе горілки в машині часом нема? — дивлячись знизу вгору, спитав чоловік.

— Ні, — Євген хотів додати «але я можу з‘їздити», але зачекав реакції опонента.

— То й не треба, сідай, вип‘ємо кави. Модна, «Кенія і Галапагос», тобі сподобається. Те ще лайно.

12. Титанічний штам

Експедиція з Титану привозить небезпечну бактерію. Симптоми дуже важкі. Але після того, як людина одужала, у неї покращуються когнітивні здібності, плюс стійкість до втоми. Що робити? Побороти епідемію на старті? Змусити прехворіти усіх? Чи дозволити розвинутися сегрекації, на аугментів, які захотіли хворіти, і на протилежний табір?

Космонавти, що прибули з місії на Титані висіли два тижні на орбітальній станції через карантин. І на жодну хвилину не виходили зі стрічок новин на Землі, яку всю сковав холодний жах.

В астронавтів виявлено хворобу, що має високу заразність, і хоча смертей ще не було, перебіг хвороби вкрай важкий.

По всій планеті вирували демонстрації. Політики відверто обговорювали необхідність зірвати орбітальну станцію ядерною ракетою і назавжди заборонити польоти на Титан, навіть повністю автоматизованих місій.

На скільки ж шокованою виявилася публіка, коли медіа повідомили, що капсулу з астронавтами, попри карантин, який формально ніхто не знімав, виловило судно космічного агентсва у Тихому океані.

Катер з космонавтами зустрічав обурений натовп. З палицями, заготовленими каменями і факелами. Їх готові були спалити прямо на місці.

Аж поки в соцмережах не завірусилося відео з першим наземним інтерв‘ю одного з астронавтів. Воно поширювалося швидше, ніж кактуси. Потім пішли серії подібних відео, від цього астронавта. Від інших. Від перших, хто перехворів новим вірусом. Але на відміну від кактусів не викликало відчуття нав‘язливості і дуже довго утримувало увагу та залучення.

Навіть по відео було видно, що до тебе говорить якась інша людина. По-справжньому інша. Ніби, аугментована. Голос звучав плавно, тембр гіпнотизував. Аргументи лунали логічно і послідовно. Навіть зовні кожна людина на відео здавалася привабливішою, красивішою за будь-якого атора, спортсмена чи модель.

— Тебе давно випустили з в‘язниці? — спокійно, рівно, без докору, але і без надмірної цікавості у голосі спитав свого друга Євген Ігорович.

Вони сиділи вдвох у майже порожній пивничці. Один попивав пивко, інший — холодну каву.

— Та я і не сидів, — так само спокійно сказав Єгор, — ти що, не бачиш поліцейську форму?

— Нічого, ще сядеш, — сказав Євген і сховав усмішку, прикрившись бокалом, з якого зробив великий ковток. — І ніяка форма тебе не врятує.

Над барною стійкою гудів телевізор. Йшли новини, в них вставляли відео з соцмереж. З астронавтами.

— Ти глянь, які красені, — піднявши бокал в бік телевізора, сказав Євген.

— Хотів би таким бути? — наївно спитав Єгор.

— Не знаю? А ти?

Єгор сьорбнув кави і скривився. «Клятиий Галапагос,» — подумав він.

— А ось чув, що ти втік у гори, — сказав він натомість уголос.

— Так, був, — сказав на це Євген, — але гори класні тим, що на них легко зайти і легко вийти.

— Як життя.

— Саме так.

Євген не став допивати каву і попросив у бармена склянку з газованою водою. Йому подали порожній стакан і маленьку пляшечку.

«Моршинська», — прочитав Євген і загадково усміхнувся. Він згадав автора дисертації та безкінчені історії про технолога з шоколадної фабрики.

— А як там твоя лабораторія? — поцікавився Єгор, поки возився з пляшкою, вона ніяк не хотіла відкриватися, тому він пустив в хід зуби.

— Чудово. Працює як годинник. Без мене навіть краще, ніж зі мною…. Бармен, повтори!… Я ось думаю, злітати на Мальдіви, кажуть, там не гірше ніж у горах.

— Пффф, можеш собі дозволити.

— Хочеш і тебе з собою візьму?

— Та на який ляд вони мені здалися? У мене брат-істеричка вдома, нечупара. Мати вся в сльозах через нього.

— Справді? — піднявши брову спитав Євген, йому уже подали новий келих пива.

— Та так, — сказав Єгор і зрадів, що пляшка нарешті піддалася і він міг зробити бажаний ковток води, — малолітній муділа купив десь в даркнеті рукав Гефеста і тепер накручує собі скоринг.

— Ого, не чув, ану розкажи.

— Ну це така типу трубка, дуже коротка, як браслет. Вона з підігрівом. Вона посилає сигнали, ідентичні людській руці. Надіваєш на нього свій скоринговий годинник і робиш, що хочеш. Датчики не можуть відрізнити нічого, його можна програмувати, як хочеш. То цей муділа записався якесь училище, лишає там той рукав Гефеста, а сам задротить цілими днями свої ігри на комп‘ютері.

— Та ти що! От біда, що я не знав, — гигкнув Євген, — не тащив би з собою годинник у гори, скоринг капав би в конторі. А що училище? Вони ж бачать, що він не ходить на навчання.

— У них там усе підмазано, є спеціальна шафа для рукавів. Така ось ситема, — з нотками образи у голосі сказав Єгор. — Шкода, що я в своєму відділку так не можу. Я б знайшов, чим себе розважити.

— То що, поїдеш зі мною на Мальдіви?

— Ти так і не сказав, що там ловити.

— Ну як, що? Титанівський штам! — хехкнув Євген, — Хіба ти не чув, у астронавтів там база.

— І ти справді серйозно хочеш заразитися цією заразою? — не вірячи тому, що зараз відбувається вигукнув Єгор.

— Ти подивися на цих красенів, — Євген кивнув до телевізора, — щасливі люди! Про що тут думати?

— Ні, мені моє здоров‘я дорожче, — сказав Єгор, швидко розрахувався за напої і навіть не попрощавшись з Євгеном зник за дверима.

— Ну то і гний у своїй тюрьмі! — буркнув Євген, хоча від Єгора не було видно і спини.

Євгенові схвально кивнув бармен. Виявилося, він чув усю розмову до дрібниць.

— Я можу полетіти з тобою на Мальдіви, — підморгнувши до Євгена сказав він і прибравши порожній бокал витер ганчіркою неохайну пінну пляму.

13. Тридцять тисяч

— А що ти тут робиш, — занююхучи рукав кинув до співрозмовника Артем, — у тебе ж в селі нікого вже нема.

Вони сиділи у старій хаті. По вньому відчувалося, що тут уже давно ніхто не мешкає, а спроби вдихнути сюди щось живе виглядали поверхневими і декоративними.

— Та оце мати з братом хочуть на весну приїхати, може і на літо, — сказав власник, але не господар хати, — то я хочу трохи обдивитися, чи придатна ще халупа до життя.

Він підковирнув пальцем браслет кодинника, бо той став чухатися. Він спробував послабити пасок, але пристрій неприємо запищаав. Довелося знову стягнути пасок сильніше.

Артем уважно спостерігав за кожним рухом друга, і коли почувся пронизливий писк не витримав і вибухнув голосним сміхом.

— Чого іржеш, — злобливо огризнувся друг, — а твій годинник де? Щось я не бачу його на твоїй руці, ану покажи руку!

— І не побачиш, — сказав глузливо Артем, наливши з пляшки горілку, спершу другу, потім собі, — він на руці Гефеста.

— І ти туди ж! — вибухнув друг і аж встав.

— Сядь, Єгор, — спокійно відреагував Артем, — я ж не дурний до тебе в цю хату йти з годинником. Сам розмумієш?

— Що розумію?

— По-перше, у цій хатині було вбивство. Хоча і давно. Вбивцю ніхто не знайшов. Навіть ти. По-друге, ти поліцай, тусити з тобою — ризик для скорингу. Потім сиди і пиши ті пояснювальні записки для страхової.

— Ти мене цураєшся? — сівши, але все ж додавши нотки образи в голос сказав Єгор. — А мене ось на Мальдіви запрошували.

— Нічого собі, — сказав Артем, він урочисто підняв рюмку, але чокатись не став і швидко перехилив її вміст не закусюючи, — і чого не поїхав?

— У мене тут свої Мальдіви, — змахнувши рукою довкола, ніби вихваляючись своїм обійстям, сказав Єгор, — тут я сам собі голова, а на Малдівах хто? Хлопчик на побігеньках. Просто декорації трохи інші.

— Ти весь день якийсь напружений, сумний, чи що, — сказав Артем, вирішивши, що прийшов час міняти тему.

— Та є трохи, — дружньо усміхнувся Єгор і перехилив свою стопку теж, але на відміну від Артема, закусив магазинним маринованим огірком, — тільки ти помітив. А я уже не перший день такий. Навіть мама і Сашко не помітили. А ти помітив…

— То що там сталося?

— Та все ті самі Мальдіви…

— Шкодуєш, що не скориставсся запрошенням?

— Та ні, просто мужик, який запрошував, сказав, що я сяду.

— Тю, і що тут такого? Просто бовкнув якісь слова, аби трохи подомінувати. А ти повівся як дитина.

— Ладно, забули, — сказав на це Єгор. — ти чув за Мотрю Давидівну?

— Ні, а що з нею не так? Невже померла?

— Ха-ха! Ця карга ще нас переживе!

— Пам‘ятаєш, як ти в шкільному творі написав, що «Ромео і Джульєта — два юнаки? А вона прочитала твій твір перед усім класом?

— То що тут такого? Ну написав, — без тіні агресії чи виправдання сказав Єгор. — Просто я тоді думав, що слово «юнаки» можна казати і про дівчат, і про хлопців… Але тоді вона справді зробила херню. Вона потім у мене ще вибачалася. І перед випуском попідтягувала мені оцінки в атестаті. Але це не важливо. Їй онуки прислали тридцять тисяч євро. Типу на нову хату.

— То може вона просто бздить?

— Та ні, вона водить в хату як у музей і всім показує ті гроші. Я навіть знаю, де вона їх ховає…

Артему хотілося спитати «де», але він вирішивш трохи забаритися, він добре знав Єгора.

— … під телевізором. І не в шавфці, а прямо в щилині, так що пачки добре видно здалеку, як тільки заходиш до хати.

— Та може то кукли. Просто сувенірні банкноти.

— Ні, вони справжні, я їх навіть нюхав…

Вони сиділи ще довго. Єгор уже вирубався. Артем краще тримався на ногах.

— Я напевно піду вже… — сказав він наливаючи собі кави.

— Та побудь ще, — благав Єгор, — коли ми ще так посидимо. Ти ж завтра вже їдеш.

За вікном стояв білий повноликий місяць. Бреали собаки і співали цвіркуни. Артем повернув до себе руку Єгора, глянув на його годинник і сказав:

— Уже не завтра, а сьогодні.

Артем понюхав каву у чашці, зробив невеличкий ковток і огидливо відсахнувся від напою. І відклав чашку убік.

— Фу, смердить наче добрива.

— Класна кава! — сказав на це Єгор, і демонстративно випив вміст чашки одним рухом. — А ти не боїшся, що я на тебе доповім? За рукав Гефеста, за те, що ти нетверезий зараз сядеш за кермо.

— Пффф, а який тобі сенс? Потім два місяці ходити по судам, писати тонни пояснювальних записок, давати свідчення… Ти ж краще за мене знаєш процедуру.

— Ну добре, пішли, я проведу хоча б до хвіртки, тільки чекаай, куртку на плечі накину.

Артем діяв швидше, ніж щось встигав обдумати. Хатина Мотрі Давидівни була на краю села, біля лісу. Йому не стільки хотілося легких грошей, скільки помститися за друга. Відомстити за «Ромео і Джульєту».

Він подумав, що треба чимось озброїтися. Може якийсь ломик, чи сокиру з собою взяти.

«Та ну, я ж не Роскольніков якийсь. Та і Мотря Давидівна не розтовщиця», подумав зрештою він і вирішив іти з голими руками. Його задум був простий, о цій годині бабця вже мала спати у своєму ліжку. Він тихенько пробереться в хату, забере гроші і тільки його й бачили. Хати на ніч в селі ніхто не замикав.

Його зустріла знайома зі школи хвіртка. При білому місяці мона було розгледіти всі візерунки фарби, що потріскала, була замальована новими шарами, і знову потріскала.

Перше на що він звернув увагу, біля хати, в тому ж подвір‘ї вже було вирито котловани під фундамент майбутнього нового будинку.

— От сука, — сказав стиха Артем, — уже почала тратити мої гроші.

Двері хати справді були відчинені. Але вітальня, в якій стояв телевізор, зустріла його не порожньою. Бабця сиділа в кріслі-качалці і тримала в руках книжку. Вона не збиралася її читати. Але гортала сторінки і проводила по кожному рядку пальцями, наче на їх кінчику мала очі, що могли читати в темрямві.

Як відкривалися двері вона почула одразу. Але тільки коли нічний гість переступив поріг гімнати, стрілою підскочила з крісла і з спритністю, якої ніяк не можна було чекати від соби її віку, клацнула перемикачем на стіні і важка люстра осяяла кімнату сліпучим світлом.

Бабця кинулася на Артема і одним ривком здерла з його голови балаклаву. Не тому що була дуже силна. А тому що балаклава уже була старенька і шви в ній ослабли одразу в кількох місяцях.

— Хто ти? Кат! Я тебе не знаю! — верещала бабця.

Артем зрозумів, що його викрито, але не впізнано. Він ще думав про те, як би оглушити стару вчительку. Але раптом вона знову накинулася і дуже, дуже боляче вщіпнула за бік. Чисто інстинктивно, не маючи спершу злого наміру, він сильно відштовхнув стару в бік.

Її голова вдарилася об кут нависної книжкової шафи. Цвірка крові забруднила рукав Артема, а стара вчиталька впала замертво, наче мішок картоплі.

Кров повільно почала розтікатися килимом.

— Ну і лежи собі тут, — сказав згори до низу Артем.

Він без зусиль віднайшов гроші і сховав їх до кишень куртки. Пачки відсовбурчували кишені, але він думав, що перекладе їх у машині.

Можна було одразу тікати з місця пригоди. Але тут він зрозумів, що сильно зголоднів. Єгор нічим окрім горілки його не частував. Маринованих огірків Артем не любив, тому навіть оодненького не став їсти.

Артем пішов нишпорити кухнею, сподіваюись роздобути там якийсь «хавчик».

Перше що він побачив, на кухонній стільниці стояла трилітрова банка квашених огірків. Але не магазинних. Домашніх. Від їхнього виду Артема одразу скривило. Він відкрив холодильник і навіть більше, ніж напередодні пачкам з євро, зрадів кастрюлі борщу.

Він діставав і клав на місце усе обережно. По-господарськи. Наче у своїй власній хаті. Вибрав на полиіці найгарнішу миску. Насипав охайно борщу. Поставив до мікрохвильовки.

Піч не хотіла вмикатися. Він перевірив, чи вона ввімкнена в розетку, хоча потреби перевіряти не було – індикатори яскраво світилися, показуючи, що вона під‘єднана до електрики.

Артем раз по раз тицяв кнопки, і ось нарешті лампочка всередині запалилася, тарілка закрутилася і піч загуділа звичним з дитинства звуком.

— От скнара, — знову уголос сказав Артем, але цього разу уже не шепотом, бо знав точно, що його ніхто не почує, — могла б хоча б нормальну мікрохвильовку собі купити.

Борщ був не якийсь прям супер, але смачний. На щастя, він зміг знайти в холодильнику ще і сметани та сала. Але хліба в домі не було.

Смак псував різкий запах гнилятини. Перед тим, як сісти до столу, він ретельно відмив руку від крові, і манжет, щоб не лишилося найменшої плями. Але після процедури мав необережність обтерти руки кухонним рушником. Він і давав неповторне абре його рукам, а потім і всій трапезі.

Ситий і щасливий Артем вийшов з хати і навіть думав підпалити її наостанок. Але йому було шкода бензину і він подумав, що це буде зайве.

Артем радів, що ще виходячи зі свого дому, лишив годинник на рукаві Гефеста.

14. Погріб з огірками

Вже рік, як матері не стало. Семен перебрався жити в село.

Котлован, який колись вирили під новий дім розмило дощами. Часом Семен ледаче скидав у нього побутове сміття, сподіваючись що зрештою його вкриє землею і його лінощі сама природа заховає від очей Сонця.

Новий дім він будувати не став. Не тому що не було грошей. Тому що боявся, що якщо поряд буде стояти новобудова, стару хату доведеться знести. А він дуже хотів вберегти її як музей.

Семен ввімкнув телевізор. Нав‘язлива реклама «Родючого Зерна». Потім реклама «Кенії та Галапагосу». Потім знову «Зерна». «Три реклами підряд — це вже занадто», подумав він. Вимкнув і дістав планшет. Одні кактуси. Стало нудно.

Чоловік зрозумів, що хоче їсти, готової їжі не вдома не було. І він вирішив повторити давній лайф-хак з дитинства: наварити вівсянки і разом з нею втріскати півбанки маминих квашених огірків.

Поставив вівсянку у мікрохвильовку. Вона глючила уже років десять, але вмикалася з першого разу, якщо знати маленький секрет – кнопку «Старт» важливо було тиснути не надто сильно, але і не надто слабо.

Знайшов ліхтарик, відкинув край килиму і обережно підняв та відсунув у бік люк погреба. Люк був без петель, тому його потрібно було обережно зняти повністю і обперти об стіну.

Спускючись сходами він несподівано згадав, як його мама розповідала про якогось школяра, який в творі з зарубіжки написав, що «Ромео та Джульєта» це повість про двох юнаків».

Чоловік усміхнувся. «От малолітній гомик, — думав він, — цікаво, де зараз той дурачок, напевно, десь на Мальдівах, гатиться в туз». Стало смішно і весело.

Спустившись він опинився в іншому музеї. Серед голих експонатів, що різними кольорами блищали під променем ліхтарика. Тут було варення, компоти. І цілий стелаж з батареєю огірків. Дво- і трилитрові банки. Рука потягнулася до найближчої.

Але несподівано щось защемило у серці. Семен впав дупою на підлогу і заревів. Заплакав сльозами, яких не знав усе життя.

Колись, в ранньому дитинстві, ще в перших класах, однокласник дражнився з нього, що він «з фабрики дітей». Семен спершу розсердився, потім боляче вдарив однокласника. Однокласник заревів. Слідо б за ним заревів і сам Семен. Вчителька не знала, на чий бік стати. До цього моменту у погребі, то був пік страждань чоловіка.

Навіть на похоронах матері він не плакав. Він на них просто не потрапив. Усе організовувала сільрада, бо в нього саме тоді був квартальний звіт.

Сльози текли і текли, здається їм ніколи не буде краю. В голові пробігали епізоди – смішні, сумні, згадки про надії, що не збулися.

В дитинстві він чіплявся за «фабрику дітей». Він знав, що грант дають лише за другу та наступних дітей. Тому чекав братика чи сестричку. Батько помер рано. Мати вдруге одружуватися не стала. Ані братика, ані сестрички Семену уже не подарували.

Він думав про власну смерть. Про ціну і наслідки тих грошей, які дав матері на нову хату. Про свою провину і невинуватість.

Але найбільше про те, що його найбільший музейний скарб — полиця з огірками ніколи вже не матиме поповнення.

15. Друзі на вік

Жити в селі довго Семен так і не зміг. Переїхав у місто, але уже інше, як тільки доїв останню банку з огірками матері.

Повертатися на стару роботу не хотілося. Він влаштувався водієм у вантажне таксі. Йому одразу довірили п‘ятитоник.

У рейс він виїхав з відчуттям піднесення. Думав про свою матір, і радів, що вона померла. Поки вона була жива, і якийсь час після її смерті, він не дозволяв собі думати про те, яким насправді тираном вона була. Особливо, після смерті батька.

Йому стало шкода того школяря, якого цькували за «Ромео і Джульєту». Він подумав, що цілком міг опинитися сам в тій ситуації. Але на щастя, вчився у школі у місті. Його туди відвозив щодня дядько по лінії батька.

Буяла весна. Пахли нарциси і опадав цвіт черешень. Хотілося жити і радіти. Десь високо пливли панелі гелійової фабрики і надихали думкою про те, що він живе у справжньому майбутньому.

Відчуття, що ось-ось має статися щось урочисте, важливе та таке, що переверне все його життя на цікаву сторону не полишали його ні на мить.

Поки вантажники заповнювали простір кузова, Семен сидів у машині. Гортав планшет. Кактусів було помітно менше. Більше відео з аугментами, але вони не дратували, викликали щиру цікавість, він сам почав думати про титанівський штам, і що треба зробити, щоб ним перехворіти.

Обидва вантажники нарешті сіли на пасажирські місця, можна було вирушати.

— Обережно здавай назад, — сказав один з вантажників, — там якась жінка позаду повільно повзе, ти її звідси не побачиш.

— Та вона пішла давно, — сказав другий, — рушай сміливо. Там нікого нема.

Семен перемкнув передачу на задню, оглянувши дзеркала, поволі почав тиснути на газ і одночасно послаблювати щеплення. Але несподівано щось між пальцями ніг сильно зачесвлося, нога що була на щеплені зісковзнула з педалі. Машина різко змикнулася, з хрустом вперлася в стіну. Почувся несамовитий крик. Ще гучнішшою була тиша, що прийшла йому на зміну.

Вантажники перелякано оглядалися один на одного. Жоден з них не наважувався подивитися на Семена. Семен ніяк не міг збагнути, чи це все правда, чи лише сон. Очікування чогось весняного і урочистого все ще нікуди не дівалося.

До дверцят водія підійшов якийсь дідусь і жестом показав – «опусти скло».

— Що там, батя?

— Та нічого, синку, — сказав дідусь, — труп. Ти влетів.

— Але ж ви нічого не бачили? Чи бачили? — намагаючись скласти уламки реальності, сказав Семен.

— Я то не бачив, — сказав на це дідусь, кашлянувши у кулак, — але це Марфа, її син Руслан, ще та заноза в задниці, він з тебе не злізе.

У відділку поліції Семена зустрів Єгор. Все, що знав про нього Семен, що він був з того самого села, що і його мати.

Єгор, схоже, не знав і цього. Все ж, Семен ходив до школи у місто і мало спілкувався з сельчанами.

— Ну, тут ситуація така, — сказав Єгор, — ми тебе не арештовуємо. Годинник не знімати. Навіть коли ідеш у душ. Найменший писк і тоді вже буде арешт. Щоб ніяких рукавів Гефеста.

— Та я і так таким не користується.

— Мовчи. Не перебивай. Ніхто не користується. Але я тебе попередив. Буде. суд, все буде залежати, чи напишуть заяву родичі.

— А свідки?

— Свідків немає. Твої вантажники нічого не бачили і не чули. Я їм повірив.

Знайомство з Русланом було дуже не приємним. У хлопця на руці не було годинника. І не було характерного сліду без засмаги. Отже, він частіше не носив годинник, ніж носив. «Слизький тип».

Домовилися про тридцять тисяч. Семен погодився, але попросив час, щоб зібрати гроші. Довелося продати машину і материну хату. Трохи позичив у друзів. Допоміг і шеф на роботі, не великою сумою, але якраз такою, якої не вистачало.

День суду був коротким. Хоча Руслан взяв гроші, заяву він таки написав. Жалітися не було куди, бо можна було ще за хабаря собі терміну додати.

Життя в в‘язниці було теплим і турботливим. Наче кожен день — перший день весни. Він згадав аромат нарцисів і як опадає квіт черешні.

Аж одного ранку до нього в камеру підселили нового постояльця.

Він не одразу впізнав Руслана. Той його впізнав раніше.

— Сідай пити каву, — сказав доброзичливо Семен, що почував себе господарем оселі, що приймає дорого гостя.

— Хоч не Галапагос?

— Ну що ти, ми ж тут не жебраки, — усміхнувся Семен, — турецька, робуста.

— Отже, смак буде як у ношених устілок, — усміхнувся Руслан.

— В точку! Але устілки будуть не такі, наче їх рік не міняючи носив якийсь алкаш…

— Що сталося зі смаком кави?

— Тобі звідки знати, яка була кава?

— Та я знаю. І не раз пив її. Кажуть, все змінилося після 2036-го.

Обидва різко замовчали, щоб не ступати на заборонену стежку.

Вже коли кава була допита, вони вже остаточно згадали один одного, Семен почав:

— То розказуй, яка доля привела тебе сюди?

— Ну яка, яка, — почав Руслан і поліз на верхню полицю, щоб вмоститися там і продовжити довгу розповідь звідти.

— Куди поліз! То моє ліжко… — почав спершу Семен, але потім махнув рукою, — та хуй з тобою, лізь куди хочеш.

Руслан промовляв слова ніби в стелю. Але Семен жадібно ловив кожне. Наче входячи у інший Всесвіт. Тут були і телевізор і плашет, але нічого подібного вони не давали.

— Твої тридцять тисяч я витратив за тиждень, «речовини», елітні повії, все як у всіх, але і цього вистачило, щоб звикнути до красивого життя.

— Ну так, ну так, — помугикував раз пораз собі Семен, але не надто голосно, щоб не перебивати співрозмовника.

— Пробував докуртити скорінг щоб взяли на престижну роботу. Не вийшло. Пішов працювати баригою. Там допомогли не лише з грошима, але і з скорингом. Я працював на Гната з «Синіх комірців», може чув за такого.

— Ха! Хто ж не чув!

— Оце я на нього барижив.

— То за таке ж не саджають!

— Бачиш, мене посадили, — кинув на це Руслан, трохи подумав, чи говорити далі, і все ж після короткої паузи продовжив зізнання: — я продавав снюс з пилом школярам. Прямо під школою.

— А чого свої не відмазали?

— Бо відвернулися від мене. Коли узнали, що я продавав і «Вело» і «Мото»… отака от біда. Ще й вбивство на мене повісили.

— Але ж ти нікого не вбивав? — з нотками надії вигукнув Семен.

— Та я і не знаю, я тоді сильно обдовбаний був.

Серед ночі Семен кілька разів вставав по нужді. Білий місяць рівними променями освітлював ліжак Руслана. Семен дбайливо кілька разів поправляв на сокамернику ковдру.

Ближче до ранку Руслан спустився теж по нужді. Але лізти на верхню полицю не став. Натомість ліг біля Семена, і притиснув рукою його до своїх грудей, накрившись однією ковдрою.

Семен притиснув руку друга ближче до серця і швидко солодко заснув. Але перед тим згадав «Ромео і Джульєту». Але не такими, якими пам‘ятав з дитинства. А як згадував про це у погребі з банками. А отім ще були нарциси і квіт черешень, що опадав. І одразу — швидкий солодкий сон.

16. Смертельна фарба

Марко Олександрович вийшов на роботу після важкої хвороби на лихоманку Дейстрома. На щастя, він підхопив її на фабриці, там прямо епідемія сталася. Тому за лікування платила вона.

Але одужання до нього прийшло значно пізніше, ніж до колег. Тож коли він повернувся знову очолити свій відділок, усе палало адміністративними пожежами. Там зірвано постачання, тут зірвано виконання замовлення, ще десь прогавили вчасне оновлення обладнання, тому лінії працюють не на повну потужність, та ще й збитково – через часті поломки доводиться ставати на ремонт. За кожен ремонт теж треба платити окремо.

Він вже думав, що ні за що не розгребе ці авгієві стайні і не залатає бюджетні діри. Аж тут, давній приятель, Євгеній Ігорович, знайшов для нього постачальника поліграфічної фарби. Матеріал підходив за всіма вимогами (принаймні, Марко спершу так думав), і коштував на 30% дешевше. До того ж, можна було розрахуватися за готівку. В сумі це дозволяло полагодити бюджет фабрики на закупівлі, і навіть трохи більше.

Неприємності почалися десь через півроку. Коли одночасно три робітники фабрики, які найбільше контактували саме з фарбою, злягли з важкими отруєннями. Це точно не була лихоманка Дейстрома.

Марко Олександрович просік усе одразу. Він нервово перечитував газети кожного ранку, жахаючись на перед від думки, що одного разу прочитає про те, що хтось отруївся від контакту від поліграфічних виробів саме їхньої фабрики.

На щастя, нічого такого не відбувалося. Він зупинив закупівлі дешевої фарби. Але її чималі запаси лишалися на складах. Завбачливо він не став пускати їх у виробництво, натомість знайшов нового постачальника і на виробничих лініях використовували тільки її.

— Марко Олександрович, — окликнула його одного разу маркетолог Лариса, — у нас новий піар-проєкт! Участь обов‘язкова!

Його завжди бісив її ентузіазм, але цього разу він зупинився і став слухати з цікавістю.

— Рада директорів постановила, що наша фабрика бере участь у тижнях доброти.

— Цікаво, я слухаю.

— Кожен співробітник не нижче майстра має відвідати в‘язницю. Чим вища посада — тим тяжчі злочинці. Мета донести промені добра і радості продуктивної праці до загиблих душ.

— Оце поворот, — усміхнувся у вуса Марко Олександрович, — ти довго репетирувала цю фразу.

— Репетирувати довго не було коли, — зізналася Лариса, — але за день я сьогодні повторила її разів сто…. ну, може насправді 20, але відчувається як всі 200.

— Ну добре, а саме зараз від мене що треба? — розгубився Марко Олександрович.

Марка зараз найбільше непокоїла фарба на складах, і думка про те, як би не долучитися до в‘язнів по інший бік грат.

— Саме зараз? — задуалася на коротку мить Лариса. — Нічого! Займайтеся своїми справами. Головне, що ви згодні!

— Ти ж казала, що це обов‘язково. То треба моя згода?

— Ой, короче….

В‘язні, яких поручили Маркові, виявилися дуже милими і дружніми. Ніщо в жодному з них не вказувало, що вони – загиблі душі. Обидва виглядали більш чемними і навіть більш людяними, ніж значна частина колег, з якими Марко Олександрович щодня контактуавав у цехах.

Розмова тривала дуже довго. Ніби цілу вічність. Марко приніс з собою кави в золотому пакунку, але в‘язні пригостили його своєю робустою. Чоловік не пручався, бо йому стало цікаво, що, можливо, на нього чекає попереду. Якщо не буде вирішено питання з фарбою на складах.

Він узнав усе. І про смерть двох матерів. І про банки з огірками. І про продаж снюсу під брамою школи. З воріт в‘язниці він виходив окрилений. Хоча була пізня осінь, на душі пахли нарциси і опадав цвіт черешні, а над головою не нависали сірі свинцеві хмари, а сяяло сонце, освітлюючи орбітальні гелієві ферми.

Йшли тижні. Місяці. Захворіло ще двоє колег, хоча токсичну фарбу він більше не використовував. Але це були люди з тої бригади, яка працювала саме тоді… Троє перших робітників померли в лікарні. Розтину, слава Богу не робили. Списали на невдале поєднання рецедиву лихоманки Дейстрома та титанівського штаму.

Треба було щось робити. Аж ось у пивничці він побачив два знайомих обличчя, чоловіки сиділи за одним столиком і сьорбали один пиво, інший холодну каву.

— У в‘язниці вона смачніша, — жалівся Руслан, але не так переконливо, як міг би.

— Стули писок, — зауважив на це Степан, — тут свобода, вона дає смак, а не жижа в чашці.

— Хлопці! Я вас такий радий бачити! — підсідаючи до них почав вигукувати Марко. — Як? Чому? Вам же було ще сидіти і сидіти…

— Та це Русланова заслуга, — сьорбнувши пивка, сказав Семен і змовк щойо до них підійшла офіціантка.

— Каву брати не рекомендую, — з-під лоба бурнув Руслан.

— Пиво теж, — нейтральним тоном кинув Семен.

— Ох, як хочете, — не стрималася офіціантка, — те ж мені, естети. Дизайнери.

— Мені будь ласка води, з газом, — сказав Марко і нетерпляче проводив поглядом дівчину, аж поки Руслан не зміг продовжити свою оповідь.

— Зі мною зв‘язалися люди колишнього боса, Гната, з «Синіх краваток». Потрібно було виконати роботу. За це — звільнення, кеш і ще покращення скорингу. Я відмовився від покращення скорингу, але попросив забрати з собою і Семена.

Далі було багато нудних деталей, які Марко все ж покірно слухав, щоб не здатися нечемним. На складах повільно вже не перший місяць гнила токсична фарба. Точніше, пластикові діжки. Він не знав, ще скільки часу вони витримають. І скільки ще людей на фабриці помре від навіть найменшого виливу.

Хоча пив Марко чисту воду, йому здавалося, що хміль скував йому розум і вивільнив душу. В якийсь момент він все ж не витримав сумнівів, надій і внутрішньої напруги і зненацька випалив:

— Хлопчики! Рятуйте мою душу!

Для надання переконливості, він взяв руку ближчого чоловіка і притиснув до серця.

— Ха, легко, — це був Руслан.

— Скільки платиш? — підморгув Семен.

— Облиш, не треба за гроші! — кинув Руслан.

— Та чого ти, — Семен смикнув Руслана за поділ сорочки, — подивися, яка багата душа, невже вона не варта «пари жалкіх пачєг дєнєг»?

— Грошей не треба, але будеш винен, — сказав Руслан і всі троє вийшли з пивнички, щоб обговорити план, який придумав Марко.

17. Без квитка

На роботу Вітя йшов у поганому настрої. Треба було купувати нову упаковку асбестокортизолу для матері, лихоманка дала ускладнення і ніяк не хотіла відступати. Кредити скрізь де можна, не рятували навіть дві роботи. Єдине щастя, грошей вистачало, хоча, якраз в притик.

Попереду на нього чекав важкий нічний міжміський рейс. Настрій ще зіпсувала вечірня газета. У сусідній області водія автобуса посадили в тюрму, бо він на морозі не підібрав якусь жінку. Вона замерзла на смерть. І ще й — була вагітна.

З цими думками він пішов у маршрут. Лиховісності додавав мороз за вікном і сильний вітер, який підіймав з асфальту лапаті пластівці снігу, і вони в променях фар танцювали, наче цвіт черешень, що опадає, під променями травневого сонця.

В салоні запахло нарцисами. Вітя не одразу зрозумів, що це парфуми однієї з жіночок, яка стала в проході. Душили думки про маму, він думав, чи доживе вона до віку цієї жіночки. В голові працював калькулятор бюджету, відсотків по кредитам і надії на підвищення зарплати.

Чергове село. Безлюдна зупинка. Раптом вибігає жіночка і проситься у автобус:

— Дядько, пустіть до міста, тільки в мене грошей нема. Дайте ваш номер телефону, я вам потім скину на карточку.

— Вагітна? — спитав Вітя оглядаючи жінку згори вниз, затримавшись на округлостях під пальто.

— Так, — здавалося, вона ось ось заплаче.

— Та впусти ти її, я заплачу — хтось кинув з-заду.

Вітя навмисно встав зі свого водійського крісла і ретельно оглянув весь салон. Йому стало цікаво, чи фраза була риторична. Всі мовчали. Вітя махнув рукою і жіночка пролізла всередину. Вільних місць не було. Поступатися теж ніхто не поспішав.

Так вона і їхала від зупинки до зупинки стоячи. Як на зло, на зупинках сходили тільки «стоячі» пасажири.

Аж ось нарешті і місто.

— Дядько, випустіть на перехресті, ну будь ласка — жалісливо заскавчала безбілетна пасажирка.

— Тут не можна, — буркнув Вітя, його терпіння добігало кінця, він не розумів, чому маючи стільки власних бід, має ще й розгрібати біди цілого Всесвіту, — не бачиш? Камери. Ще й трекер у мене стоїть в автобусі. Зразу — штраф, можуть і з роботи вигнати.

Ще не в‘їхавши в павільйон автовокзалу, Вітя відчув, як холоне його серце. Від справжнього жаху. Контролери в картузах. За весь час роботи він лише чув купу байок про них, але сам ще жодного разу з ними справа не мав.

Двері авбусу відчинилися, але в проході вмить стало два контролери.

— Громадяни пасажири, показумо білети, — відчеканив один з них.

Безбілетна пасажирка замість пройти до дверей пішла в зворотній бік, наче сподіваючися загубитися на кормі. Але черга дійшла і до неї.

І якраз в той момент, коли салон повністю спорожнів. Не було свідків. Не було, кому заступитися. Не було того, хто викрикнув «Та впусти ти її, я заплачу».

— Будемо складати протокол, — сказав контролер.

Жіночка покірливо кивнула головою і пішла у напрямку, який їй вказали…

Грошей на асбестокортизол не знайшлося. А через тиждень довелося витрачатися на організацію поховання.

18. Вбивство брата

Єгор рідко заходив до кімнати молодшого брата, йому не подобався різкий запах випаровувань електронних сигарет і давно не праних шкарпеток. Але того ранку в нього зламалася зарядка, поки брат був у душі, Єгор вирішив швиденько прошмигнути до кімнати і не затримуючись повернутись назад.

Цього разу кімната виглядала ще більш неохайною, ніж зазвичай. На підлозі лежав фіолетовий светр, який Сашко ніколи не знімав.

Чоловік звернув увагу, що в цьому безладі була якась незвична естетика. Наче і безлад, але можна було помітити і якусь дикунську гармонію. Наче після добре впорядкованого саду потрапляєш у справжній ліс, і бачиш його інакшу красу.

На столі лежав скоринговий годинник. Поряд, в мережевий фільтр, в одну з розеток, було ввімкнено потрібна Єгорові зарядка. Перш ніж дістати пристрій, Єгор схилився до светру на підлозі, глибоко вдихнув його запах, повісив на спинку стільця, подумав про щось своє і вийшов з кімнати.

«Заряджу телефон на роботі», вирішив він.

Відділок Єгора зустрів переполошеним, і навіть нажаханим. Причину він узнав лише на планерці, після того, як усі попили кави і наїлися пончиків.

Начальник відділку ввімкнув проєктор і спрямував на стіну серію фотографій. На всіх були понівечені тіла молодих дівчат.

— Це серійний маньяк, — тоном, що не передбачав заперечень сказав начальник.

— Та чого, якщо в місті сталося за короткий час чотири-п‘ять убивств, то одразу це серійний маньяк? — заперечив Іван Семенович, найстарший, але найменш досвідчений слідчий у відділку.

Найменш досвідченим він був з кількох причин. По-перше, він на десять років пішов з відділку у приватне охоронне агентство, і працював в колективі не весь час. По-друге, значну частину своєї кар‘єри він був дорожнім патрульним. По-третє, він ходив на роботу як на каторгу і завжди робив мінімум з можливого, аби тільки його з неї не вигнали.

— Поивіться уважно на одяг, — сказав начальник і швидко прогортав усі п‘ять фотографій, — всі дівчата у в‘язаних светрах.

Єгор подумав, що це якраз такі фото, від яких здорову людину мало б знудити. Але жодних подступів блювоти він не відчував. Навіть навпаки, дивився зачарований: у всіх фото була якась дика гармонія. Краса неторканої людиною природи.

Він підтягнув ноутбук начальника і розвернув до себе, потім в бажаному ритмі пролистав усі фото, на довше зупиняючись на двох із них.

— Телефонний слід перевірили? — спитав Єгор.

— Це перше, що ми зробили! — сказав слідчий-айтішник. — Усе порожньо! Біля усіх жертв жодного сторннього сигналу на момент вбивства. Якщо вбивця і приходив з телефоном, то заздалегідь його вимикав.

Начальнику було неприємне нахабство Єгора, з яким той узурпував його ноутбук. Він подивився на підлеглого скоса, і повернув пристрій під свій контроль.

— То що, Семенович, візьмеш справу? — спитав начальник.

— Та це для молодих, віддай Єгору, — почулося у відповідь, — мені ще тиждень до пенсії, я не встигну.

До самого обіду Єгор вивчав матеріали справи. Йому здавалося, розгадка лежить десь на поверхні, але щось заважає йому її побачити. Хоча він зібрав з собою тормозок, на обідню переву пішов у кафе напроти відділку.

Він спостерігав за відвідувачами. Що, якщо хтось саме з них і є шуканим маньяком? Звертав увагу на телефони, як різні люди по-різному тримають їх в руках. Куди ховають чи кладуть. Зауважував мікрорухи та міміку в цей момент.

«Добре, — думав Єгор, — телефон він з собою не брав. Але напевно, він вистежував їх усіх заздалегідь. Можливо, натрапляв на них випадково, і вже потім планував розправу».

Шансів було мало, але все ж він вирішив спробувати. Повернувшись в відділок, він відкрив свій ноутбук. Такі речі треба було б робити на робочому комп‘ютері, але там не було необхідної йому облонки.

Він викачав усі дані про активність IMEI міста за період вбивств на ноутбук. За кілька хвилин навайбкодив простий скрипт і запустив пошук — потрібно було порівняти маршрути всіх жертв, і чи знайдеться такий телефон, який пересікався з маршрутами кожної з п‘яти дівчат.

Єгор сам не сподівався на успіх, але коли відповідність була знайдена, він не здивувався. Він виписав IMEI собі на папірець і пішов в айті-відділ.

— Микита, пробий будь ласка цей IMEI, — сказав він до колеги, — мені треба знайти записи відеокамер, на яких був би власник.

— Маньяка шукаєш, — з насмішкою кинув Микита, але все ж взявся до роботи.

— Та ні, як їхав до роботи, якийсь мудак мене підрізав, хочу на нього глянути, — сам не знаючи чому збрехав Єгор.

— Тут не багато, лише два записи, — сказав через кілька хвилин пошуку Микита, і в один момент прилипнувши ближче до монітора вигукнув: — ого, дивися, на тебе схожий!

— Тобі здалося, — сказав на це Микита і забрав папірець з IMEI зі столу Микити.

Чи справді фіолетовий светр, який Єгор побачив на відео, був той самий, який він обнюхував зранку? Він задумався над тим, на скільки добре знає свого молодшого брата. «Він такий тихий, відлюдькуватий, з дому майже не виходить. Цей цілком міг щось таке і зробити».

В своєму кабінеті Єгор зробив запит до оператора, щоб виявити номер телефону власника IMEI. І знову, буденне прийняття замість здивування.

— Андрій Павлович, — звернувся до начальника Єгор, зайшовши без стукоту до його кабінету, — я сьогодні раніше піду, бо голова щось так розболілася.

— Та іди собі, — відповів той, — що там з маньяком? Є якісь ідеї?

— Та поки нічого, все пусто, — знизивши плечима сказав Єгор, — вдома посиджу, подумаю, може знайду нитку якусь.

Дорога до дому була сповнена думок. Перед очима стояли фото, які їм показували на планерці. І окремі шматки братової кімнати. «Чому людина може вбити іншу людину? — думав він. — Заради вигоди? Від нудьги?». Вбивства в їхньому місті ставалися доволі рідко. І практично у всіх попередніх випадках злочинець був відомий ще до злочину — п‘яна драка, ревнивий чоловік, невдоволений босом підлеглий.

— Сашко у себе, — кинув з порога Єгор до матері, навіть ще не знявши черевиків.

— Так, цілий день не вилазив, — сказала на це мати, вийшовши зустріти сина, вона ретельно обтирала руки кухонним рушником і уважно дивилася на сина, що прийшов з роботи незвично рано.

— У вас щось сталося? — спитала вона. — Ти якийсь наче сам не свій?

— Нічого не сталося, — розслабившись, опустивши плечі і зробивши простіше лице відповів Єгор, — просто, за братом скучив. Хочу з ним побалакати.

Брат задротив якусь гру за комп‘ютером. Хоча він був у навушниках, все ж почув скрип дверей і обернувся.

— О! Привіт, щось ти рано, — сказав він до Єгора, і глузливо додав, — спіймав маньяка?

— Якого маньяка? — скоріше за інерцією, не вдумуючись у слова промовив Єгор.

— Та зранку в міському чаті читав, що у нас з‘явився маньяк, — сказав Сашко, він вимкнув екран, зняв навушники і обернувся на своєму стільці до брата, — там ще писали, що справу доручено найперспективнішому слідчому, і твоє прізвище.

— Воно і твоє теж, — сказав Єгор і сів на краю ліжка, не питаючи дозволу.

Якусь хвилину чи дві він тер свої долоні. Останню репліку Сашко лишив без відповіді, почалася гра, хто заговорить перший.

— Що ти робив о півнашосту 29 березня? — спитав нарешті Єгор.

— Під столом дрочив, — кинув на це Сашко, — там і калюжка засохла є, хочеш, покажу?

— Не треба, — сказав на це Єгор і вийшов з кімнати, і вже з-за дверей не надо гучно кинув: — я вже знайшов маньяка, це — ти, у мене є докази.

Він подивився на годинник і побачивши, що ще має час до закриття відділку, сів в машину і повернувся на роботу. Там на своєму столі він взяв папірець з IMEI, пішов до туалету, розірвав його на багато дрібних шматків і спустив в унітаз. Потім на робочому комп‘ютері вичистив історію запитів і ті файли, що зранку перекачував до себе.

Лишався ще Микита, але крізь його очі щодня проходять десятки, а може і сотні відео, він швидко все забуде, був впененвий Єгор.

Відчинилися двері, крізь них пройшов Андрій Павлович.

— Побачив, у тебе світло горить, — сказав начальник, і з насмішкою додав: — думав, хтось вдерня в твій кабінет. Я ж бачив вдень, як ти пішов.

— Та щось думки мучають, хотів дещо перевірити?

— Перевірив?

— Мені здається, — до краю напружуючись, щоб говорити цілком спокійно, сказав Єгор, — це ніякий не маніяк. Те, що всі дівчата в светрах — це лише випадковість.

— Цілком може бути, я пам‘ятаю, як в 2036… — почав Андрій Павлович, але не договорив і вийшов з кімнати.

Єгор сів писати чи то протокол, чи то пояснювальну записку, в якій навів усі свої аргументи на користь того, що справа безперспективна, її треба закрити або передати іншому слідчому. Документ він вирішив покласти на стіл начальника завтра зранку. І вже уявляв цю сцену, і можливу реакцію.

Перед тим як знову йти додому в коридорі Єгор знову натрапив на начальника.

— Чуєш, Гоша, — сказав Андрій Павлович, — я тут подумав, тобі треба освіжитися. Даю тобі два вихідних. І не пробуй сперечатися! Я вже підписав наказ.

— Та я і не думав, — зам‘явся Єгор і майже вчасно згадав щоб сказати: — Дякую, Андрійю Павловичу.

Але той вже сховався за іншими дверима.

Несподівану відпустку Єгор провів з друзями, на рибалці з ночовкою. До того часу він жодного разу не ходив на рибалку, навіть в юнацькі роки. Він знав, що такий вид дозвілля існує, але не мав жодного уявлення, чим це може бути привабливо.

Єгорові хотілося як можна менше часу провести вдома. Тому сам подзвонив друзям і нагадав, що колись вони йому пропонували.

Після двох діб дикого відпочинку вдома мати його зустріла вся в сльозах.

— Сашка заарештували! — ревіла вона, — зроби щось! Я не могла до тебе додзвонитися.

— Телефон не було де зарядити, — винувато опустивши голову сказав Єгор.

Єгор виглянув за вікно. Там з‘явилася поліцейська машина, проблискові маячки миготіли. Машина була не з їхнього відділку.

— Він пішов до поліції, — вгамувавши істерику, вже іншим тоном заговорила мати, — мені не сказав навіщо. А потім подзвонили з твоєї роботи і сказали, що хлопця заарештовано. Я навіть не додумалася спитати, за що. Вони ж не сказали, тільлки сказали, сьогодні вдома його не чекати.

В цю ж мить роздалося щебетання дверного дзвінка. Відкривати пішов Єгор.

— Єгор Павленко? — спитав один із двох поліцейських. Обличчя були не знайомі Єгору.

— Так, — коротко відрапортував він.

— Вас заарештовано по обинуваченню в знищенні речових доказів у кримінальній справі. Пройдемо з нами.

За ці роки Єгор все ж зміг добитися якоїсь поваги колег і керівництва. Тому, попри арешт, йому дозволили переговорити з братом.

У камері його зустріли знайомі з дому запахи. Сашко ніби скрізь носив їх з собою, як свій фіолетовий светр, який ніколи не знімав.

— Нащо ти це зробив? — спокійно заговорив Єгор.

— Нащо убивав дівчат?

— Ні, нащо ти здав мене!

19. Десь я тебе бачив

На сироварній фабриці «Смерекове Поле» цю подію святкували гучніше за Новий рік. Нарешті вдалося переманити головного технолога з фабрики «Гарбузові Бджоли», смердючкого, підступного конкурента, якого інакше було ніяк не здолати.

Але і пишне свято зрештою відгуло, настали робочі будні.

Директор фабрики покликав до себе менеджерку з кадрів Ксенію.

На тарілкці двома відокремленими півколами лежали скибки дуже тонко нарізаного сиру.

— Ану скуштуй, — сказав директор, протягуючи скибку, всі вони були однакового розміру.

Ксенія покірно виконала наказ керівника.

— А тепер це, — директор протягнув ще один шматок.

Ксенія ретельно прожувала, пробувала прожовану кашицю на язик і на губи.

— Це наш? — спитала вона, нарешті ковтувши другий шматок сиру.

— Так.

— А який новий? Перший? Чи другий?

— А ти як думаєш?

— Я не знаю, — зізналася Ксенія і не питаючи дозволу сіла на найближчий стілець.

— От і я не знаю. А тепер скуштуй це, — сказав директор і діставши пакунок з шафи відрізав на око тоненьку скибку.

— Ну цей точно наш, новий! — радісно підструбнула Ксенія.

— А от і ні, це свіжа партія з «Гарбузових Бджіл».

Треба було говорити з новим технологом. Богданом Дмитровичем. Але директор не мав на це сил, тому доручив розмову Ксенії.

Ксенія не придумала нічого кращого, як виписати технологу коштом фірми путівку у Моршин.

Богдан Дмитрович знався на смаках сиру. Ніяким самообманом неможливо було перекрити, що навіть з новими рецептами та новим технологічним процесом «Смерекове Поле» штампувало таке саме лайно замість сиру, що і раніше. І головне, «Бджоли» розбавляли сировину, пихали туди найдешевшу пальмову олію, і все одно смак був бездоганний.

«Оце воно, — вирішив технолог, — повернуся на фабрику, перше що зроблю, спробую олію».

Якось увечері в їдальні до нього підсів дідусь. На вигляд років 80, може і більше.

— Ого! Чи не пізно вам по санаторіям їздити! — не бачачи сенсу ховати емоції вигукнув Богдан. Йому в житті завжди найкраще вдавалося купувати людей щирістю, навіть коли вона перетинала межу вульгарності.

— А що мені, до цвинтаря готуватися, — хіхікнув дідусь, побачивши нуль реакції він додав уже серйозним тоном: — до цвинтаря готуватися нема сенсу, коли прийде час, тебе інші приготують.

— Ну так… вам видніше…

— А я тебе знаю! — додавши грайливості у голос сказав дідусь, ця живчикуватість серед сивини і глибоких зморщок набула особливо гротескної форми, до Богдана наче промовляла мумія зі склепу. Усе змінилося коли дідусь сказав другу частину своєї фрази: — Це ж ти працював головним технологом на «Гарбузових Бджолах», а тоді втік до конкурентів?

— Ви хто? — тихо спитав Богдан, а потім подумав, що дідусь міг мати поганий слух і не розчути, і гучним голосом додав: — Прокурор?

— Та чого ти кричиш, — заспокоїв його дідусь, — я не глухий. «Хто я?» — питаєш. То я той, хто робить «Гарбузові Бджоли» гарбузистими і бджолястими. Я Валентин Матвійович, закупівельник.

— І що ж ви робите? Домішуєте асбест?

— Та то було тільки один раз. І то не для сиру і не для нашої фабрики. Для цеху згущеного молока, але ти за це мовчи!

Богдан нічого не відповів, а лише розплився в надзвичайно широкій усмішці. Йому здалося, що він спіймав чорта за бороду, повернеться на фабрику з відпустки і нарешті зварить потрібний сир. «От, Ксенія, молодець, наче знала!», думав він.

— Ти не усміхайся, синку, так широко, — захіхікав дідусь, — думаєш, перекупиш моїх постачальників? А ось тобі, дзуськи.

Валентин Матвійович, із спритністю не властивій для осіб його віку, склав дулю і покрутив нею біля самісінького носу Богдана.

— Тут не рецепт потрібен. І не список постачальників. Тут потрібна інфраструктура. А у мене вона в кишені. І лишатиметься там, поки я не сконаю.

«Це можна організувати», подумав Богдан, але замість огризатися, встав і побажавши «щастя-здоров‘я» пішов до себе в кімнату.

— Щастя-здоровля! — почув він у спину.

20. Охоронець дверей

Матвій був закоханий у Систему. Інколи, особливо, в Даркнеті, йому траплялися критики та невдоволені, але він вважав їх ледарями. Безвідповідальними паразитами, які хочуть лише творити добро чужими руками, а самі щоб вони чухали дупи, лежачи на дивані і попиваючи пивко чи каву з золотистих пакунків.

Хоча себе він вважав Охоронцем системи, в полеміку він ніколи не вступав. Бо не дуже довіряв анонімності всіх тих віпіенів, проксі та торів з їхніми оніонами. Та і сенсу в цьому він жодного не бачив. Система і так достатньо потужна, щоб обійтися без його кволої допомоги.

Ще будучи студентом, Матвій закохався у міський, а точніше корпоративний міф: є такі специ, яким платять гроші просто, щоб вони ходили на роботу і майже нічого корисного не робили. Але зрідка, раз на місяць, часом іще рідше, в компанїі стається криза, розрулити яку під силу тільки такому майстру.

Саме таким майстром він мріяв стати усе своє життя. І майже втратив віру в правдивість подібних історій, коли одного дня йому не дали одразу двох помічників. Їх не треба було навчати, вони вже все вміли. Їх не треба було контролювати. Усе робила відлагоджена машина. Їм потрібно було просто не заважати працювати, і отримувати за це доволі високу зарплату.

В такому режимі Матвій зміг пропрацювати тільки п‘ять днів. Уже на перших вихідних його мозок почав шукати вихід. Не до кращої ефективності, власної, чи компанії. А шлях порятунку від банальної нудьги.

Два дні він перебирав варіанти, обдумував стратегії. Писав скрипти і радився з ШІ. Аж поки не відкрив від нудьги папку спам і почав читати лист за листом. Його увагу привернула комерційна пропозиція зі спам-розсилки по 50 мільйонам корпоративних скриньок. Ціна була не надто велика, він часом на обід міг витратити більше.

Він ще раз обдумав, що може вистрілити найкраще – найцікавіше, достатньо прибутково, не згубно для інтересів корпорації і в одночас, найвеселіше. Чи хоча б, найменшими шпаринками для нудьги.

І він вирішив, що буде «корпоративним спеціалістом з IT-безпеки». Швидко зареєстрував анонімну поштову скриньку, купив анонімний VoIP номер і оплативши рахунок, відправив лист спамерам.

Лист прийшов о третій ночі понеділка. Матвій читав його, не вірив і вірив своїм очав та млів від щастя.

Йому відповіли з Чигиринської АЕС. Їм потрібно було зробити чистку і бекап системи, але з умовою пдіписання NDA ще до початку обговорення проєкту і без передоплати. Всі умови Матвія влаштовували.

Угоди підписувалися ЕЦП, виїзджати в Чигирин не доводилося. Одразу після всіх підписів і печаток він отримав ключі доступу, хости та порти комутації.

В офісі він з‘являвся все рідше. Хоча йому б ніхто не заважав робити все те саме з власного кабінета, все ж він вирішив робити це з дому.

Пальці тримтять. Слина тече рікою. Серце калатає. Але ця мить настала – він тисне Enter, вводить два добре знайомих рядки коду.

І в квартирі гасне світло. Він виглянув за вікно — вуличні ліхтарі, світло в сусідніх будинках, навіть, здавалося у всьому місті погасло. Бо як ніколи яскраво над містом зазяли зорі, сузір‘я та рукави далеких галактик.

Серце забилося ще сильніше, але цього разу по-іншому. Він ще не знав, чи був зв‘язок між введиними ним двома рядками коду та згасанням світла. Але побачивши чисте нічне небо, незіпсуте звичним міським освітленням, він вперше в житті зрозумів регресорів та противників Системи. Це було весело.

В якусь мить він переконав себе, що це його два рядки коду вирубили електрику і його драйв піднявся ще на кілька регітрів. Він відчув себе Геростратом, що спалює храм Артеміди. І це п‘янило сильніше, за будь який віски, чи сильніше за «Вело», перш ніж вони не зіпсували якість «пилу».

Матвій знав, що це лише гра. Що світло ввімкнуть через хвилин десяь, ну годину чи дві, максимум — завтра зранку чи ввечері. Але хотів на повну насолодитися кожною миттю цієї гри.

Він взяв телефон, щоб подзвонити. Хотілося подзвонити друзям з роботи і узнати, чи у нух є світло. Нічого не вдалося. Мережа лягла.

Хлопцеві захотілося помити руки, йому здалося, що вони стали якісь липкі, і навіть пахли неприємно. Води в крані теж не було. Був лише кавник, дополовини заповнений холодною кавою і пляшка дуже солодкої газировки у холодильнику. «Не біда, там на розі є бювет, де бабки збираються, піду завтра наберу води і пити, і для рук» — майнуло в думці, і далі подумалося: «Але це навряд, завтра зранку буде і світло. І вода. І інтерет».

Засинав Матвій весело. Було відчуття, що попереду, зовсім близько Сатья-Юга, вічне світло, вічний травень, тонкий аромат нарцисів і танок в променях Соцня цвіту черешень, що обпадає.

На ранок прокинувся він з майже зберігши цей свій позитивний настрій. Потягнувся до телефону, мережі нема. Поклацав перемикачем. Але це було зайве. Він не чув гудіння холодильнику чи сервоприводів шторок кондиціонеру, звуки, які були постійним і невід‘ємним фоном його життя в квартирі скільки він себе пам‘ятав.

Він зробив ковток прямо з кавника. Але подавився і бриснув усе на кухонну плитку. Його знудило майже до бажання блювати. Пити солодку воду сенсу не бачив. Він поборсався в холодильнику і зрозумів, що в хаті нема ніякого придатного до вжитку їдла. Яке не треба було б готувати, чи хоча б розігріти.

Він натягнув штани, шкарпетки навіть не вдівав, кофту, туфлі, взяв замість телефону гаманець, який довелося довго шукати, бо він вже і не пам‘ятав, коли останнього разу його бачив. І пішов до найближого магазину.

Вулиця була людна, але якось по-особливому. Скрізь було абсолютно порожньо, але всі люди вишикувалися в одну довгу-довжезну чергу. Матвій її спершу проігнорував. Дійшов до магазину. Зачинено. «Поцілував клямку» і пішов до наступного. Все те саме. Тільки то тут, то там тягнулася рівнесенька черга, то в одну, то в іншу сторону.

— За чім стоїмо?

— За інформацією! — гагркунв якийсь дебелий чолов‘яга і вибухнув гучним сміхом одразу, як побачив реакцію Матвія.

— Та за водичкою, синку, стоїмо — відповіла сивочола бабці.

— А де та водичка? — спитав Матвій намагаючись зрозуміти, що найвигідніше зробити саме зараз.

— Та десь там, — ніби в нікуди махнула рукою бабця.

«У мене нема з собою ні пляшки, ні каністри, — швидко обмірковував Матвій, — поки я буду йти до дому, черга збільшиться ще в два рази. А що, якщо вода в бюветі кінчиться? Вмирати від спраги? Викликати поліцію? Швидку допомогу? Чим?».

Він оглянувся по сторонах, обійшов будинок до того боку, який не продивлсявся з боку черги, засучив рукава і почав борсатися у сміттєвому контейнері. В першому. В другому. Схоже, всі їх обійшли вже до нього. Він згадвував, як ось тільки два дні назад за раз викинув дві дюжени дволітрових пластикових пляшок. Зарза він би вбив хоч за одну з них.

Нарешті знайшов літрову з-під олії, без кришечки. Засмальцьовану. Смердючу. «Та сходиться, — сказав він собі, прижимаючи пластик до серця, — руки помити можна буде набрати. А якщо добре кілька разів сполоснути, то і попити згодиться».

Виявилося, бювет справді був джерелом не лише води, але і інформації. Кремезний чоловік, який спершу здався Матвію вульгарним гопніком, виявився більш точним і чесним, ніж доброзичлива бабця.

Електрики чи води чекати нема сенсу. Треба тікати в село чи ще кудись, де є хоча б вода. Супермаркети запрацюють з дня на день, але приймати будуть тільки за готівку. Де її взяти? Де про неї дізнатися, коли нема дарктету? І на ці питання відповідь дав бювет.

По обіді під‘їхав чорний роулс-ройс, з нього вийшов водій у шкіряних рукавичках, костюмі та фірмовому картузі, і оголосив, що у нього можна отримати готівку під 30%.

Цифра комісії Матвія шокувала. Але не довго. Він прикинув, скільки в нього на рахунку, і вирішив зняти суму, якої йому б вистачило на 2-3 дні, щоб закупитися продуктами та водою.

Дочекався черги. Посварився з вагітною жіночкою та одноногим ветеринаром. Підніс карточку.

Замість приємного «пііі» роздалося «тррр» що різало вухо, мозок, і, здавалося, долю.

— Синку, твоя картка прострочена, — сказав водій, і перш ніж Матвій встиг якось відреагувати, перейшов до наступного у черзі.

— Як так, я ж тільки вчора нею розраховувався в магазині! — обурився нарешті Матвій.

— Мужчіна, не затримуйте очередь, — волала жіночка позаду, — тут люди стоять.

— А я що, не людина? — ще сильніше обурився він.

Це не оминуло уваги водія, він змислостивився над хлопцем і подарував йому ще кілька біт своєї уваги:

— Ти розраховувався телефоном, або годинником, там дані картки оновлюютьяся автоматично. Пластикові треба оновлювати в банку вручну.

— І що тепер робити? Давайте тоді хоч годинником!

— Годининки і скоринг більше не працюють, і вже не запрацюють…

«Пиздиш!» хотілося вигукнути Матвію, але він змовчав і ловив кожне слово водія.

—… біжи додому, бери телефон і вертайся.

— То це треба буде знову чергу стояти?

— Ну а що робити, або так, або без готівки.

— Мужчина, майте совість…

Знизивши плечі Матвій побрів до дому. За той час, що він стояв у черзі, роулс-ройс не зрушив з місця, водій працював без втоми. Три чи чотири рази до нього під‘їздили чорні фургони і вивантажували баули з готівкою. Одне Матвій знав точно, скоріше у бюветах скінчиться вода, ніж у водія — готівка.

Вдома він попив водички з засмальцьованої пляшки, яку так і не вдалося попити. Після одного ковтка цієї рідини, навіть вміст кавника здавався смачним. На балконі на нього чекала піца, яку він дістав з холодильника ще зранку. ЇЇ неможливо було вгризти, тому він виніс її на сонце, на балкон.

Там її злегка поклювали, і схоже навіть місцями обісрали птахи. Вона стала швидше псуватися, ніж зігріватися. Особливо гидкою гниллю пахли в‘ялені помідори. Сир теж пахнув гниллю, але приємною, вишуканою. На кружечку ковбаски він знайшов гніздо лярв мух.

Він відшкрябав те кубло нігтем, обнюхав ковбаску і просунув її до рота. Вона підсохла, була жорстка, але смачна. Він сподівався, що поживна. До лярв він гидливості не мав лише з одної причини. Колись у Леві-Строса вичитав, що індійські аборигени пускали таких личинок до гниючих ран, і ті виїдали тільки гниль.

Він би був щасливий з‘їсти всю ту піцу за раз, але дозволив собі лише половину. Другу половину заніс до кухні, по-далі, хоча б від птахів. Від їхніх жадібних клювів та смердючого лайна.

Трохи піджививши шлунок, Матвій пішов шукати телефон, бо не пам‘ятав куди кинув його ввечері. Скористатися функцією «пошук телефону» свого годинника він теж не мав. Пристрій вирубився і перетворився на потворний аксесуар без жодної користі.

Стоячи біля бювета він звернув увагу, що багато хто познімав з рук свої годинники. Він згадав і слова водія про скоринг. Трохи повагавшись, Матвій розстібнув ремінець і жбурнув пристрій в якийсь дальній кут.

Хлопець роздивлявся при сонячному світлі браслет відсутньої засмаги у себе на зап‘ястку. Приємно почухав це місце. Вперше він подумав про годинник, як про кайдани і тепер з задоволенням розтирав їхній слід.

Телефон він зрештою знайшов. Але виявилося, він забув його вимкнути. І тепер той вимкнувся сам. Матвій пішов до водія, і був щасливиий, що дядько все на тому самому місці. Хлопець покірно стояв у черзі і захоплювався стійкістю і невтомністю водія.

Нарешті підійшла черга Матвія.

— То він у тебе здох, хе-хе, у сенсі, розрядився, — сказав водій, здавалося, він працював не на енергії мітохондрій, цукру та білків, а не енергії людської уваги.

— І що тепер?

— Це значить, плюс один відсоток комісії, щоб я тебе підключив до зарядної станції і ти міг провести транзакцію.

Матвій обурився. Обернувся назад, побачив скільки людей зібралося там поки він стояв чергу і обурення розсмокталося.

— Ну добре, давайте, тобі за той кут машини, там розкажуть…

Матвій покірно пішов у вказаному напрямку.

Довелося чекати хвилину чи дві, перш ніж телефон набрав достатньо заряду, щоб включитися.

— То у тебе тут паличок на операторі нема! — сказав уже якийсь бомжуватий бородань, у старому костюмі і надиво нових черевиках. — Це ще плюс відсоток за супутниковий вай-фай.

— Як вас звати?

— А тобі для чого?

— Та просто, хочу бути чемним.

— Ну Андрій Пилипович!

— Андрію Пилиповичу, я вже два рази вистояв у черзі, зрозумійте, ви на цей відсоток не розбагатієте.

— Синку, бери за 32%, бо завтра будуть всі 35%, а може і 40%. І дай бог, щоб хоч були…

Матвій покорився, підніс телефон до терміналу і отримав свою тисячу, половина якої були дрібніші купюри, половина — більшого номіналу.

Він втомлений брів вулицями і не мав жодного бажання йти до дому, до напівпротухлої піци, кавника і просмальцованої пляшки з-під олії, яка була повна лише на третину. В кишені були банкноти, але їх не можна було ані пити, ані їсти. Магазини так і не запрацювали. Але він не здавався, йшов все далі, і далі, наче мандрівець пустелею, від міража, до міража.

Аж ось біля нього зупинився якийсь напівфургон, трохи схожий на ті, якими підвозили готівку до роулс-ройса, але трохи інші.

— Гей, пацан, — гукнули Матвія і той був радий відгукнутися. Бо ці веселощі вже почали його втомлювати і виснажувати фізично. Чи навіть – біологічно.

З-за дверей фургону визирнула ще одна голова і покликала його переконливіше:

— Іди сюди, кусати не будемо.

— У нас бургери є, — винирнула ще й третя голова.

— Робота треба? — спитала перша голова.

«Хуя сє, Змій Горинич», подумав Матвій і зробив кілька кроків на зустріч чоловікам з фургону.

— А вода у вас є? Що треба робити?

— Вода є. Все є. Треба попрацювати вантажником, я Руслан, — чоловік, на вигляд наймолодший з усіх, протягнув у вітанні руку.

Матвій потиснув руку і спитав:

— А що треба вантажити?

— Тобі не все одно? — сптиав той, що виглядав найстаршим.

— Пил, — сказав середній за віком і теж протягнув руку для вітання, — Я Семен.

— Той самий пил? Чистий? Без снюсу? — очі Матвія покруглішали.

— Той самий, — змовницьки захіхікав Руслан.

— А так можна? — не вірячи почутому питав Матвій. — Скільки за одну подушку?

— Сто! — кинув найстарший, пізніше Матвій узнав його ім‘я: Марко Олександрович.

Матвій миттю дістав гаманець і почав думати, відслинявити дрібні, чи одразу дати великою банкнотою. Його копирсання в гаманці м‘яким порухом долоні перервав Руслан, та заховай. Якщо не будеш зловживати, дамо безплатно.

Тільки заклавши подушку пилу під губу, і дочекавшись аж поки не до шлунку не підійде нудота, Матвій вийняв її, викидати не став, але поклав до кишені. І взявся за запропонований раніше бургер. Він був радий, що тепер зможе викинути піцу вдома. До якого можна було вже і не повертатися.