У ранню історичну епоху, в часи, які Карл Ясперс визначав як «осьовий час», злом вважалося відступити від суспільних норм, визначених як «божий закон». Це було актуально як для індоєвропейських цивілізацій, так і для багатьох інших культур.
Пізніше, в індустріальну епоху, зло почало осмислюватися вже не як порушення космічного порядку, а як дії, що руйнують спільноту, місто, державу, корпорацію. Тобто — шкодять загальному благу та стабільності великої системи.
Ще пізніше, у зрілій індустріальній культурі XX століття, зло дедалі більше переноситься всередину самої людини. Виникає уявлення, що зло — це певний внутрішній стан або навіть онтологічна деформація особистості. Так народжується фігура «того, хто вже перейшов межу».
Саме тому культура породжує таких персонажів, як Джек Різник, Саурон чи Волдеморт — істот, для яких повернення назад уже майже неможливе.
Але сьогодні, в епоху інформаційного перевантаження, соціальних мереж, алгоритмів і штучного інтелекту, кожна з цих моделей починає ламатися об реальність.
Ми дедалі частіше бачимо, що людина може чинити жахливі речі:
- без «демонічної природи»,
- без фанатичної ідеології,
- без внутрішньої ненависті,
- а іноді навіть без повного усвідомлення наслідків.
Стає очевидною умовність старих моральних контурів.
У збірці «Їжа після смерті» я спробував осмислити саме ті зміни в суб’єкті та міжсуб’єктних зв’язках, які сталися за останні 20–30 років і особливо посилилися з появою ШІ.
Тому в цих новелах зло майже ніколи не виглядає «епічним». Тут немає темних володарів, глобальних змов чи демонічних монологів.
Натомість є: останній пиріжок, казанок голубців, галушки в холодильнику, ковток води, вафлі, яблука, недоїдений бургер.
Бо найстрашніше зло сьогодні дуже часто проявляється не як абсолютна темрява, а як незворотна зміна структури повсякденності.
Коли раптом зникає людина, яка:
- готувала,
- водила машину,
- лагодила насос,
- знала рецепт вина,
- місила тісто,
- створювала невидимий фундамент щоденного життя.
І лише після її смерті стає зрозуміло, наскільки великою частиною реальності вона була.
Зло не онтологічне. Воно топологічне
Тобто виникає не з «поганої природи» людини, а з конфігурації зв’язків, втрат і незворотних змін у самій тканині світу.